Любов у час війни

In Архів

Війна…. ще рік тому це здавалось таким нереальним і неможливим – тут, в Україні, розвинутій, звісно не так сильно як Європа, але все ж таки, державі, – такі теорії видавались абсурдними. Але ось ми, у 2014 році, географічно живучи в межах тої ж таки Європи, знаходимось в стані війни, і та ж таки Європа, з легкістю дозволяє цьому трапитись…

Але моя історія не про політичні і фінансові страхи Європи, вона про любов. Про любов в час війни. Я не Габріель Гарсія Маркес, і я не претендую на те, щоб і моє творіння отримало титул “найоптимістичнішого”, як колись отримав його один з найвідоміших романів колумбійця “Любов у час холери”, але як і автор, я постараюсь зробити усе, аби показати, якою може бути любов, а особливо в періоди, коли твоє життя залежить не тільки від тебе…

Ну де б, здавалось, в 21 столітті, столітті інтернетизації та глобалізації, все більшої сексуальної емансипації та зневіри, знайдеться місце для такої історії….А воно знайшлось, тут, в Україні, в розпалі боягузтва одних, та геройства інших…

Важливий вибір робити зовсім не легко, воно потребує жертовності, готовності до змін, стійкості духу та волі. Йдеться не про вибір марки молока в магазині, навіть не про вибір місця життя… Ні, йдеться про вибір між життям і смертю, спокоєм та бурею душі…

Дмитро свій вибір зробив… В той час, коли пафосні клабери вибирали наркотики і дівчат, бізнесмени – гроші та прибутки за будь-яку ціну, офісні кларки – просування по нікчемній кар’єрній драбині для підвищення соціального статусу, він вибрав Україну… Він також не патріот на словах, що лише з трибуни кричить “Слава Україні” та “Смерть ворогам”, а на ділі відстоюють свої особисті амбіції, а не інтереси держави…. Він не п’яний школяр, котрий після випитої за батьківські гроші чарки співає Гімн України, не розуміючи значення слів складених размо в одне Павлом Чубинським. Він не аполітична безхребетна тварина, котра живе лише за принципом “Моя хата скраю…”. Він не показує себе на кожному кроці, не виставляє на показ для нового списку зваблених дівчат, не кричить про свої вчинки заради популярності, він не пише про це в соціальних мережах для збору більшої кількості лайків і поширень…. Він робить свій вибір кожного дня для того, щоби його діти були вільними, для того, щоби незалежність не була затверджена лише документами і папірцями, щоб вона – як повітря, просочувалась в кожну шпарину, кожен куток “раю на землі”.

Ніхто й не казав, що це буде легко. Логічне мислення та розум, мабуть радять втікати, шукати кращої долі за межами цієї забутої світом країни, мама й тато мабуть краще руки і ноги переламають своїй дитині, аніж відправлять на смерть, на роботі з легкістю знайдуть нові кадри, бо “незамінних нема”, лінь та егоїзм порадять берегти свою задню точку від такого роду пригод… А серце і душа порадять по-іншому, вони заведуть відстоювати ті цінності, які вже давно слід перейменувати з європейських на українські…

Дмитро так і зробив, добровольцем, попри вмовляння та плачі сім’ї, нерозуміння друзів, втрачені можливості пішов захищатись рідну землю… Не правда, що українці – нація лінива, нація пустих слів і жалінь, нація слова “завтра” і “якось, та й буде”… Принаймні дехто став іншим… Дмитро і такі ж одинакові в прагненнях, але різні за віком, за регіонами, сімейними обставинами, та професійним спрямуванням, хлопці не змогли осторонь стояти і спостерігати як найманці, нелюди та вбивці катують, знущаються і плюндрують цвіт України – її дітей. З першим іменем Небесної сотні, з першим іменем загиблого військового в Криму і на Сході країни їхнє серце закипіло бажанням врятувати, змінити, очистити рідну землю, навіть якщо за це ніхто не подякує, ніхто не допоможе..

В таких хлопців повинні закохуватись дівчата… І Аня закохалась… Красива, енергійна і з великою мрією бути журналістом, показувати справжню реальність, будити мертві душі, лікувати світ правдою. З перших днів вона стояла на майдані, мерзла, але залишалась, недосипала, але допомагала, говорила, коли її не хотіли слухати, достукуючись навіть до найдурніших та найвпертіших…. Вона почала чітко усвідомлювати свою місію в цій війні – вона не дасть брехні затуманювати правду, вона буде писати, щоби весь світ знав її, бачив події очима українця…

Ви вірите в долю? Ви вірите в “Так мало статись”? Мабуть, ні. Ви вірите в факти і Інтернет-пости, в журналістську “Качку”, і навіть не відомо, що тепер стало богом – слава, гроші, чи статус… А насправді, випадковості не випадкові, є щось вище за нас з вами, за небо…

Мабуть, це вище, зробило так, що під час звичайних дівочих посиденьок дівчата говорили геть не про дівчачі речі, такі як хлопці, одяг і серіали, а про політику, бронежилети і військову техніку… Заговорили і про знайомих та рідних, котрі залишили доми, смачну вечерю, застелене ліжко, рідних та коханих людей в ньому.

“Цікаво, що вони відчували, коли робили вибір? Цікаво, як це, будучи в найкращому періоді життя в мить подорослішати до 70?”, – ці питання якось так гучно звучали в голові, що ідея провести інтерв’ю з одним з таких безумців з’явилась у Ані майже зразу. Робота подруг – допомагати, і її подруга виконала цю роботу на всі 5 – знайшла знайомого, котрий добровольцем відправився в зону АТО, знайшла контакти до нього і дала їх Ані.

“Це буде стаття, котра мотивує таких як він робити щось, котра відкриє очі, на бездіяльність вибраних народом”, – думала вона…

Так і станеться, статтю Аня допише….Але отримає взамін не лише “плюсик” на небі за добру справу, а й подарунок, а може то й горе, в вигляді кохання….

“Як написати? Що запитати? Як подати?” – професійність взяла своє і Аня почала підготовку…Перше повідомлення, він відповів, попри те, що зовсім її не знав, попри те, що під час єдиного часу на відпочинок від служби, не спав, а писав правду….Допитлива, вона хотіла знати все, і питала, він знов і знов відповідав…Я впевнена, в коханні, як і в створенні світу, спочатку було слово….І ті слова полились як вода, від Ані до Дмитра, від Дмитра до Ані. 8 ранку, 5 ночі, в обід і під час вечері, на роботі і вдома, в окопі і на місці нічлігу, вони посилали одне одному слова….

Дивлячись на ті декілька фотографій Дмитра в соціальній мережі, вона уявляла як запитує його, вже дивлячись прямо в очі….А він думав, про те, якби це було гарно, дивитись в очі її, бути на місці її залицяльників там, у Львові, а не у Луганську, оточеному ворожими зміями….

Вона стала більше, ніж другом, він почав говорити те, що не сказав би нікому- про страхи, про мрії, про своє, вже колишнє, життя, про сім’ю і про помилки, про надію та про жагу до життя…

А в тих хлопців жага до життя була, є, буде…Буде попри всі попри. Незважаючи на безнадію навколо, на зраду командування, на нестачу їжі і сну, на смерті поруч, на крики дітей і на шквал “граду” по них…Перша перемога, декілька вулиць звільнено від терористів, місцевим байдуже, душа болить, але вони це зробили. Перші втрати і кров, перше закатоване тіло під ногами, перша куля в ворога, перше вбивство ворога…Дмитро писав про все, нічого не ховаючи, бо знав, вона напише, вона щось змінить, когось змінить, вона сильна, щоб про це слухати….І Аня писала, навіть про буденні речі, про проблеми подруг, про практику, про нову роботу, аби тільки відволікти його від іншої реальності там…..

Кожен клік мишки, кожен прийнятий дзвінок, зробили своє, і вони покохали…Хоча, так насправді, сталось це зразу – з першого листа і першої відповіді… Це любов з першого слова, а не погляду…

Аня усміхається – він написав, він живий, він не здається…На її закохану усмішку можна дивитись вічно…Як на вогонь і воду…І всі починають посміхатись навколо…

“Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!”

Це про них, про це чисте, добре і щире, що народилось на місці мертвого, черствого та гнилого….

Це те, що мало б зупинити будь-яку ворожнечу і війну…Кожного разу, коли вона нервово переживає, коли він виходить на зв’язок, коли вона пише, це додає сили і наснаги йому, а разом з тим хлопцям, котрі ще чекають повернення додому, початку майбутнього…Але лише їхньої любові мало. Потрібно настільки любити своє, хотіти своє, прагнути до своєї мрії, не чужої і насадженої, щоби ми таки змогли виграти не лише цей бій, а й цілу війну проти нас.

Всюди зараз можна прочитати -”зміни починати треба з себе”. Починаймо тоді! Зараз не лише важливо прибирати сміття за собою і ввічливо поводитись та допомагати бабусям переходити дорогу – зараз треба показати нашим воякам, що їх люблять, за них моляться і пам’ятають, роблять усе, щоб вони повернулись і теж розпочали нове життя в новій країні. Нехай з нашою допомогою історія одного кохання в час війни закінчиться поверненням, байдужість буде переможена підтримкою, а Україна буде пишатись, такими як Дмитро, хлопцями, а Аня допише статтю про живого героя!

 

 

                                                                           Марія Пилип

Loading Facebook Comments ...

3 Comments

Submit a comment