Війна і жінка: революція образу

In Архів

 

Набридливе гудіння системного блоку обірвав телефонний дзвінок. Опів на другу ночі. Оксана

 - Ще не спиш?

-Ні, – відповідаю. І подумки додаю: зарано ще. Хіба ж не знаєш, як я вмію вбивати вечори?

-Завтра їду до Львова. А вже з понеділка й на схід…

Її голос звучав спокійно, мов вода. Тепла, чиста озерна гладь. Ні краплі страху чи сумніву.

-Це остаточно?

- Ага. Уявляєш, я одна з району їду, – сміється. – Наші побоялись потикатися туди.

-Як? – питаю здивовано. – Ти ж казала, що вас двоє їде, лікарів. І що гроші вам дадуть, на обмундирування…

-Гроші будуть, – буденно відповідає голос. – Виб’ємо, нікуди вони не дінуться.

У них, в Антонінах, навіть конфлікт виник – щодо коштів, які збирали на воду й харчі для військових. Близько 26-ти тисяч осіли на анонімному депозиті, а селищна голова відбивалася від місцевих жителів обіцянками, що пожертви підуть на купівлю бронежилетів для мобілізованих. Усе вказувало на те, що тамтешня влада просто вирішила прибрати ці гроші до рук. Здійнялася сварка. Пацана, що наважився вголос поцікавитися долею зібраних коштів, тягали навіть у прокуратуру. А голова відхрестилася: мовляв, із грошима все ок, не хвилюйтеся. От будуть добровольці – необхідне дамо/купимо.

-Мені вже командировочні дали. Разом із зарплатою буде біля трьох тисяч… От і гроші будуть. Це добре.

-Так, добре, – кажу я.

Чорт забирай, та що зі мною? Подруга їде на війну, а я спокійна мов удав. Ні хвилювання, ні бажання переконувати її зостатися.

-Хочу вирватися звідси.

-З Антонін?

-Так. Як мені все це набридло, ти навіть не уявляєш! – зітхає Оксана. – Мені у бою легше. Вже скоро спатиму в окопах, качатимусь…

-На війні – легше? – питаю її й одразу усвідомлюю абсурдність своїх слів. Я ж усе розумію насправді. І вбивчу повторюваність життя, і «тюрму», у яку її заслали, «бо так треба», і бажання вирватися…

-Вже скоро мене тут не буде! – голос подруги звучить піднесено.

Та мені все одно не радісно.

-Війна ще довго триватиме. Путіну нікуди відступати. Він не зупиниться.

-Чудесно. Я теж не відступлю.

-Він змінить курс тільки через свій труп…

-Чудесно, я теж.

І тут я ловлю себе на тому, що усміхаюся. За мить її телефон сповнюється моїм реготом.-

-Серйозно, Оксана: ти найсміливіша людина, яку я знаю.

-Підсвідомо я відчуваю страх. Ледь вловимий. І мені це не подобається.

-«Сміливість – не відсутність страху», – повторюю чиїсь мудрі слова. – Ти постійно будеш там? Чи зможеш поїхати, коли захочеш?

-Постійно. Звичайно, вони відпускають, коли треба, але якщо бойових дій нема…

-А я зможу подзвонити?

Тільки зараз до мене доходить, що я можу втратити її голос у своєму телефоні. І невидима нитка, яка долала сотні кілометрів і єднала нас пізніми вечорами, обірветься на багато місяців.

-Ні…Навряд чи, – відповідає невпевнено.

-Ого, – кажу я. І тут приходить осяяння: – Виходить, ти можеш загинути, коли будуть обстрілювати з «Градів»? Ти ж будеш там, із ними…

-Ну, та. Але я не загину, – сміється подруга. – Я повернуся.

-Звідки така впевненість?

-Я повернуся. І ще вас усіх заберу із собою. Ти собі не уявляєш, як я хочу, щоб ви стали сильними, щоб перестали боятися, виросли й стрибнули вище голови…Всі ви, кого я люблю.

-Я знаю.

-От поїдеш до мене журналістом, збиратимеш коментарі.

Мовчу. У голові каша: образи гуртожитку, холодних батарей і вавилонського стовпотворіння в крихітній кімнатці. На мить здається, що я чую хрускіт снігу під ногами, бачу столи у бібліотеці і себе, огорнену світлом настільної лампи, у компанії підручників…Ага. Це так я моделюю один із ймовірних сценаріїв свого близького майбутнього. У ньому є і війна: її крижаний подих переслідує навіть у снах, і я відчуватиму його, залишаючи сліди на снігу, по дорозі в університет…Але чи буду на війні я? Чи здатна на це?

-Тебе ніщо й ніхто не тримає, – кажу задумано. – Доки я, у свої 20, лише почала позбуватися численних прив’язаностей, у тебе…вже давним-давно їх немає.

-Я не боюся смерті. Ніколи не вміла бути слабкою…

Україна – суб’єкт активної фази війни. Де-факто протистояння з Росією триває ще з 1169 року, коли князь Андрій Боголюбський – офіційний основоположник майбутньої Московської держави – напав на Київ і вщент розгромив місто, викравши ікону Володимирської Богоматері.

 Нині країна змушена боронити свої кордони за рахунок великих втрат і щоденно акумулювати потенціал у вигляді людських ресурсів. Можна багато нарікати на систему влади, яку не вдалося остаточно «перезавантажити» навіть після Майдану – вже другої революції за якихось чверть століття незалежності. Водночас не варто відкидати позитивних імпульсів, що виникають в умовах державного напруження. Така пасіонарна активність нації свідчить про її унікальні життєздатність, волелюбство й жагу справедливості.

Прописні істини карбують у нашій свідомості стереотип, що історію творять чоловіки. Жінки, натомість, мають зоставатися в тилу, оберігати домашнє вогнище, народжувати й виховувати дітей, нести на собі тягар побутових клопотів. Донедавна ці догми домінували у системі соціального устрою. Саме прагнення українців прокласти собі шлях у Європу, поступове переймання тенденцій світового розвою, а ще, безумовно, народний бунт й активна фаза війни з Росією стали каталізаторами довгоочікуваних змін у свідомості наших співвітчизників. Насамперед, ідеться про самоусвідомлення маси – процес, результативність якого й зумовлює перехід до найвищого статусу формування людської спільноти – нації. Більшість українців зуміли не тільки ідентифікувати себе, але й спільними зусиллями заявили про свої унікальність і право на самовизначення усьому світові. Колективна боротьба за свободу призвела й до трансформації світобачення, зокрема тих аспектів, що стосуються жіночої ролі в суспільстві. По суті, самоусвідомлення поетапно реалізовувалося не тільки в народному контексті, але й у вимірі кожного окремого індивіда, охоплюючи і духовний простір, і гендерну роль, і цілком фізичні властивості – стать, вік, потенції організму. Високий рівень технічного забезпечення, завдяки якому суспільство отримало масштабний доступ до інформації, надав цьому процесу статусу публічності.

 

1

Жінка на війні. Де ще вона може так переконливо засвідчити свою абсолютну рівність із чоловіком? Її рішуча присутність у батальйоні, щоденні тренування, обмундирування, яке надає мужності навіть найтендітнішій постаті…Жінка-борець, жінка-воїн. Хіба цей образ має щось спільне з домогосподаркою в засмальцьованому фартуху чи розмальованою лялькою в короткій спідничці, наче навмисно випещеною для чиїхось утіх? Асоціації змінюються, стереотипи руйнуються. Свідомість суспільства трансформується. Майдан – революція незавершена, і водночас Майдан – поштовх до змін, точка відліку, натиск на кнопку «перезавантаження». Смерть ніколи не буває безглуздою. Марною – можливо, але у ній все одно є сенс. Хіба можна жити й думати за устеленим алгоритмом, коли довкола гинуть десятки людей? Суспільство виходить на новий рівень самоусвідомлення. Відповідно, зазнає змін і його світогляд, у якому жінка вже не може сприйматися як вторинна, значно слабша порівняно з мужчиною. Жінки, які борються за громадські права, вимагають справедливості в ЗМІ, воюють на сході; які кидають домашні турботи, роботу й звичне життя заради своїх чоловіків, братів та батьків створюють нове уявлення про фемінність у соціальному контексті.

Раніше жіночий рух міг розвиватися хіба що в рамках боротьби за незалежність і «обслуговував» революцію. Тоді жінки вірили: «… здобуття національної автономії принесе їм і статеву рівноправність» (М. Богачевська-Хом’як). Радянська влада начебто проголосила рівність чоловіка і жінки, проте для останньої це обернулося справжнім прокляттям. Були ухвалені відповідні закони, які гарантували гармонію і справедливість усім людям, не залежно від гендерної ролі, проте очевидним є те, що де-факто ніякої рівності не існувало. Жінка у радянському суспільстві опинилася у пастці: з одного боку, вона була рівною з чоловіком, адже виконувала таку саму фізичну роботу, хоча, з біологічного погляду, є значно слабшою істотою, ніж мужчина; з іншого, за нею залишалися колишні обов’язки – догляд за дітьми і домогосподарство, які ніхто не збирався перекладати на чоловічі плечі. «Я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик», – ось такий іронічний «стішок» побутував у тогочасному суспільстві.

Сьогодні ж простежуються якісно нові імпульси. Достатньо навіть кількох прикладів: Ганна Гопко, координатор «Реанімаційного пакету реформ», пліч-о-пліч з активістами бореться за очищення Парламенту й сміливо висуває вимоги до чинного керівництва, що стосуються, зокрема, і забезпечення гендерного балансу в органах влади. Журналістка Тетяна Чорновол публікує у блозі на «Українській правді» зворушливе прощання з чоловіком Миколою, який загинув у ході АТО, рятуючи життя пораненому товаришу. Розповідає про їхню унікальну єдність, спільну боротьбу проти системи, любов, у якій не було й натяку на нерівність…Тетяна теж була в батальйоні «Азов», поруч із чоловіком. Вона навчилася чистити його кулемет. Хотіла бути корисною, підтримати. Так само він піклувався про неї під час революції. «Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни, у ній проявляються найсвітліші людські якості, підлості відходять на другий план. В уряді-навпаки». Жінки й дівчата у Дніпропетровську створюють «Волонтерський батальйон», увесь вільний від роботи час присвячуючи збору коштів для українських військових, кажучи: «Ми, жінки, не можемо взяти в руки автомати, піти на передову. Робимо хоч щось». От тільки не всі патріотки однакові. Деякі записуються в добровольчі загони і вчаться користуватися зброєю. У батальйоні «Київ-2» їх поки що троє. У «Донбасі» жінки воюють ще з червня, нарівні з чоловіками. Тут давно визнали: «У них віддача − 100%, в той час, як у чоловіків − 50 %, від сили – 70 %». Із повагою дивлюся на вродливу Марію, що записалася добровольцем у «Донбас». Байдуже, що говорить російською, адже воює за Україну! Мова – ще не показник. І тим більше не тавро. Важливо, який вибір робить людина, чи адекватно оцінює ситуацію. Не варто забувати і про застереження Степана Бандери: «Страшні московські воші, а ще страшніші українські гниди». Зрадники є всюди.

Боротьба жінок на рівні з чоловіками – нерідкісне явище. Пригадую уривок із роману «У війни не жіноче обличчя» білоруської письменниці Світлани Алексієвич. Є чимало фактів, що жінки воювали ще в ІV ст. до н. е. у грецьких загонах Афін і Спарти, зокрема брали участь у походах Александра Македонського. Історик Микола Карамзін зазначав, що слов’янки ходили на війну з чоловіками, не боячись смерті. Готовність бути воїном прививалася дітям із ранніх років . У 1560-1650-х рр. в англійських госпіталях служили жінки-солдати. Під час І світової англійок брали у Королівські військово-повітряні сили. У часи ІІ світової жінки служили в усіх видах військ: «в англійській армії було 225 тисяч, в американській − 400-500 тисяч, у німецькій − 500 тисяч». У складі радянської армії воювало близько мільйона жінок. «У “жіночої” війни свої фарби, свої запахи, своє трактування і свій простір почуттів. Свої слова», − пише С. Алексієвич. − “Але − чому? − не раз питала я у себе. − Чому, виборовши і зайнявши своє місце в колись абсолютно чоловічому світі, жінки не вибороли свою історію? Свої слова і свої почуття? Не повірили самі собі. Від нас приховано цілий світ. Їхня війна залишилася невідомою…».

 

2

Сьогодні треба вголос говорити про новий етап у процесі самоусвідомлення українки, її переосмислення своїх ролі та призначення, її розуміння себе не тільки як жінки, але і як особистості. Стіна стереотипів, що зводилася століттями, дала ще одну тріщину. Сучасна жінка володіє потужним арсеналом опору догмам й простором для самореалізації. Більше ніхто не має повноважень змусити її ставати домогосподаркою, відмовлятися від роботи чи бажання боротися за свою державу. Кожна людина, чиї права закріплені законодавством і ніяким чином не обмежуються релігійними постулатами (на кшталт суворих порядків у мусульманських країнах), має право вибору, ким бути, як і з ким будувати своє життя.

«Людина має право на свободу. Людина має право на єдину свободу – бути собою» (Ірен Роздобудько).

Тетяна МАЦКЕВІЧ

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment