Обличчя Одеси: несподівані контури

In Архів

Людське життя переповнене міфами. Буває, їдеш до міста, у якому ніколи не бував, і вже наперед уявляєш, що тебе там чекає. Ні, я зовсім не боялася побачити справжню Одесу. Мені було начхати навіть на ймовірну агресію місцевих, ба більше – я свідомо готувалася говорити українською повсюдно. Якщо страх і був, то хіба через невідомість моменту – адже ж бо зовсім скоро доведеться зняти маску з обличчя ще одного міста (чи бодай зазирнути під неї).

Доки рідні переживали й обростали чутками про сепаратистів, які начебто проникли й туди, я мовчки збирала речі, згадуючи про канікули у Ялті й Феодосії. Спогади про перші морські вікенди вилиняли й поблякли, наче старі фотографії. Проте осад залишився: він трансформувався у стереотип, що на півдні майже всі говорять російською, що там не люблять патріотів і навіть якщо мовчать, то лише з фіктивної поваги до туристів, на яких заробляють гроші. Це вам, братці, далеко не «бандерівський» Львів!

Найперше, що згадується, − просторий напис на будівлі вокзалу: «Ласкаво просимо в місто-герой Одесу!» Що ж, і на тому спасибі. Удома «загуглила» − виявляється, такий статус Одеса здобула після ІІ світової війни разом із Києвом, Севастополем та Керчю. Вокзал у них направду цікавий в архітектурному плані. Наш місцевий товариш розповідав, що раніше будівля виглядала доволі паскудно – здаля відгонила бетонною коробкою, на якій і статуї, і стіни зливалися в похмуру какофонію. Після реставрації вона помітно «посвітлішала», набувши привітних обрисів. Зрештою, фасад вокзалу – і початок, і завершення більшості подорожей, тож його «обличчя» – зовсім не дріб’язкова річ.

А яке ж обличчя в Одеси? Достатньо було одного дня, щоб вловити тональність міста, пізнати основні риси. Звісно, для панорамного уявлення й плекання багатовимірного образу потрібно багато років, а то й усе життя. Я на це не розраховувала. Гуляючи містом, мимоволі порівнювала його зі Львовом. Звісно, Одесі далеко до львівської бруківки, вузьких вуличок, запаху кави, яким просякнутий увесь центр…Проте аналогії все одно траплялися. Чимало будинків нагадували типово львівські витвори архітектури, особливо якщо розглядати їх неозброєним оком. От тільки з реставруванням в Одесі справи куди гірші: безліч споруд просто-таки обсипаються, як-от будинок Русова на Соборній площі чи колишнє помешкання Миколи Гоголя (упродовж 1851-1852 рр.) під щасливим номером 13…Деякі будівлі сховалися від цікавих очей, несміливо визираючи з-під сіруватих «накидок», мовби промовляючи: «Нас лагодять. Зайдіть пізніше!» Інші, навпаки, наче просили відвідати їх. Відчуття привітного запрошення увійти виникало біля місцевих кав’ярень. Деякі видавалися настільки «домашніми», що годі було встояти.

Загалом в архітектурі Одеси домінують два стилі – класицизм і еклектика. Останній вражає своєю амбівалентністю, ілюструє непередбачуваність міста. Чого лише вартий «Пасаж», вхід до якого відкривається з двох вулиць – Дерибасівської й Преображенської. Скляний дах, імпозантні фігури Аполлона й Достатку при вході, а скульптурна композиція всередині – це взагалі щось неймовірне…Кому цікаво: у стилі еклектики виконаний інтер’єр і головного корпусу «Львівської політехніки».

Одеса 1

 

Несподіваний контур одеського обличчя − місцеві арт-клуби. Мені пощастило побувати у двох – «23», на постмодерному поетичному вечорі «TheGreenFairyParty», і «Виході», на шаленому концерті рок-гурту «Alextrip». Дизайн першого закладу, знову ж таки, асоціювався зі Львовом. Фреска на стіні біля сцени ілюструвала вузьку одеську (і водночас типово львівську) вулицю, якою чимчикували щасливі подорожні. Що ж до самого заходу, буду відвертою: куди котиться наша література – один чорт знає. Домінантні теми: розчарування, відчай, смерть ілюзій, фізичне й духовне перевтілення (а часом і відверте виродження), секс, наркотики, фантасмагорія. Багато пафосу, мало сенсу. Все це сміливо можна приписати більшості молодих поетів, які намагалися вразити публіку зі сцени арт-клубу «23». Винятки – Оксана Романів, із якою ми й приїхали на відпочинок, та Євгенія Більченко. Якщо з глибокими віршами й піснями Оксани я знайома давно, то творчість київської поетки Жені стала для мене відкриттям. Її вірші – мов оголений нерв, квінтесенція рішучості й духовної сили, відчайдушний протест проти клятої системи, виродків та імбецилів, байдужості й захланності. Досі лунає у вухах жіночий крик, що змусив замовкнути навіть галасливих чоловіків напідпитку:

КАК СТАКАНЧИК ВИНА У БРАТИКА
ТАК Я МИЗЕР ПРОШУ У ВЕЧНОСТИ
НИ ФОНЕТИКИ
НИ ГРАММАТИКИ
ЧЕЛО-ВЕЧНОСТИ
ЧЕЛО-ВЕЧНОСТИ

Непересічну ексцентричність другого закладу доповнили місцеві рокери й хіпарі, які відзначалися не лише цілковитою самовіддачею дійству, але й тематичним «прикидом». Шкіряні штани, рвані джинсові бриджі й протерті куртки, короткі стрижки в жінок і довге волосся у бородатих чоловіків… Складалося враження, що «Вихід» для них – не лише другий дім, але й місце для рефлексій, звільнення і навіть осередок культу. Позерством «хворіли» хіба що підлітки, дорослі ж нічим не зраджували образові відчайдушних хіпарів, які за останні гроші пригощають друзяк пивом і цмулять його так, аби хмільне стікало по бороді. Саме тут ми й познайомилися зі Славою, який орендував квартиру на вулиці Пушкінській. Ох, та Пушкінська! Вона майстерно підхопила прерогативу продовжити наші пригоди. Завдяки хіпарським посиденькам у Славиній страшенно хіпарській квартирі, ми познайомилися з відомим одеським скульптором Кирилом Максименком.

Одеса 2

Його витвори можна побачити на вулицях міста, а робить він їх…із запчастин. Бере деталі автомобіля, велосипеда чи скутера – і вперед. У нього вдома легально проживають металеві жаба, качка, їжак, кіт, хамелеон, змія, риба і жук. А подвір’я арт-клубу «23» прикрашає сова з розгорнутою книжкою. Як можна зробити такі чудові речі із металобрухту – загадка для нас, простих смертних. Окрім того, Кирило знімає короткометражки. Моїй подрузі навіть пощастило стати актрисою однієї з них. Знімали, звісно, на Пушкінській. Спостерігала за режисером та акторами ціла хіпарська тусовка, яка невтомно горлала пісень на вулиці під гітару, цмулила пиво і теребила тюльку. Періодично з будинку виходили роздратовані одесити й вимагали припинити концерт. Урешті-решт, музиканти розійшлися, а мене, звісно, як єдину цілком тверезу особу, зуміли вплутати в дискусію кілька місцевих шовіністів. Ну, один був справді хворим, це впадало у вічі й особливих емоцій не викликало, хіба співчуття. Але решта… Як начебто адекватні люди можуть вважати, що в теперішній ситуації на сході винні США й греко-католицька церква, що саме вони споконвіків уперто намагаються розділити великий слов’янський народ і що ми з росіянами єдині (!), як сіамські близнюки, не зрозуміло. Напевно, чимало одеситів звикли до думки про всюдисущу дружбу з «братюнями»-росіянами. І звірства, очевидцями яких вони стали, зокрема, й 2 травня, багатьох нічому не навчили.

Мене дивує, як українські ЗМІ можуть тиражувати брехню про те, що в одеському Будинку профспілок загинуло 47 осіб. Прийнятна причина – отруєння чадним газом і спроби вибратися з верхніх поверхів приміщення. Насправді ж місцеві жителі в один голос розповідали нам, що кількість загиблих – три з половиною сотні. Варто поглянути на фотографії мертвих й мати бодай дрібку знань із судової медичної експертизи, аби переконатися: людей потруїли задовго до вибуху. Пози, у яких вони померли, − переконливий тому доказ. Звинувачують і міліцію, яка залишалася бездіяльною, і Правий сектор, і сепаратистів (дехто навіть казав, що й загиблі брали участь у проросійському мітингу), і російські спецслужби. Головного виконавця ми так і не зуміли ідентифікувати.

Не можу не згадати про фільм «Майдан» Сергія Лозниці, який демонстрували на Одеському кінофестивалі. Заради нього ми вставали о 4 ранку, милися в холодній воді й бігли на першу електричку. Дарма. Тільки з толерантності до праці режисера й оператора не скажу слів, які так і вертяться на язиці. Публіка – єдиний позитивний фактор, який зумів мене розчулити. Коли на початку стрічки вперше пролунав гімн, три сотні глядачів синхронно підвелися, поклали руки на серця й підхопили почуте. Вся зала в унісон стверджувала: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу І покажем, що ми, браття, козацького роду!» Те саме відбувалося ще кілька разів упродовж показу. Звісно, для Львова чи Івано-Франківська така реакція зали не викликала б подиву. Але ж підвелася Одеса – і заспівала українською!

Одеса 3

 

Скажу чесно: я не на жарт пройнялася. Навіть витягнула з рюкзака блокнот і приготувалася фіксувати особливі моменти стрічки. Урешті-решт, мій список сформували кілька строкатих речень: «Бабуся у Київраді вкладається спати й перев’язує поясницю пуховою хусткою», «Дівчина розливає чай, а їй у коси вплітають стрічки», «Плакат із написом “Боятися заборонено”». Все. Левову частину фільму я проспала. Дякую режисерові за довгі статичні кадри: можна задрімати на початку, через кілька хвилин розплющити очі й побачити те саме. Акцент – мурашник людей. Моя подруга, яка працювала лікарем на Майдані, не могла стримати обурення. А де найголовніше? Чому не показали силовий розгін студентів у ніч на 30-те листопада, із якого все почалося? Поранених? Еклектичність мітингу, у якому співіснували різні угруповання, і не завжди мирно? Та навіть старий диван у шпиталі, наскрізь просякнутий кров’ю, був би значно потужнішим образом, аніж усі потуги Лозниці. Ще й англійські субтитри…Стрічку транслювали на 67-му Канському кінофестивалі. Кажуть, за кордоном глядачі були вражені. Цікаво, як би вплинув на іноземців фільм про Майдан, де режисер зумів би показати фундаментальну ідею протесту в її панорамності – ідею, в ім’я якої загинуло стільки українців. Лозниці це не вдалося. Більшість матеріалу відзняв його оператор Сергій-Стефан Стецюк у той час, коли режисер перебував за рубежем. І стрічка начебто художня, а не суворо документальна. І акцент на масі. Питання: а маса має обличчя? Чи, може, обличчя Майдану – унікальний образ кожного? Навіщо ж було транслювати це іноземній спільноті, знаючи, як багато залежить від показу?

Незважаючи на кількох «ватників», що трапилися мені за день до від’їзду, більшість людей, яких ми зустріли в Одесі, Затоці й Білгороді-Дністровському, виявилися цілком адекватними. Моєму здивуванню не було меж, коли продавці ставали привітнішими, почувши українську мову. А в Білгороді-Дністровському ми познайомилися з одеситом-патріотом, якого на базарі повсякчас називають Правим Сектором. Через свою проукраїнську позицію чоловік розсварився з трьома рідними сестрами і спілкується хіба з тіткою, що живе в Чернівцях. Почувши нашу типово західну вимову, каже: «О, Львів – наш! А Донецьк – не наш!» Жаліється, що до них емігрувало чимало донецьких, яких він не втомлюється «шпилити» при кожній нагоді. А ще радіє: виявляється, у них тепер проводять «чистки» у владних структурах. Правильно – хай би вигнали всіх покидьків.

Туристи дивували не менше. Вони стікалися в Затоку з різних областей України, проте всі як один ненавиділи Путіна й російську хунту. Пригадую, як наша сусідка з Черкас розповідала про сварку з сином. Він назвав маму «бандерівкою» через те, що надіслала 5 гривень для української армії. Жінка обурювалася: «А що, я люблю Україну, це моя земля! І моя справа, кому віддавати власні гроші, хоч би й безпритульним». Чимало сімей роз’єдналися через російську агресію та потужну інформаційну війну…Багато хто й досі не знає, де правда, а де – ворожа пропаганда.

Одеса різна. Патріотична й вольова. Волелюбна й життєрадісна. Сп’яніла й співуча. Обплутана міфами і спрагла в пошуках правди водночас. Вона багатоголоса.

Одеса 4

У мирні часи її поліфонія гармонійно вливається у потужний голос України. Це наша земля. У ній також відлунює стукіт наших сердець…

 

Тетяна МАЦКЕВІЧ

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment