Донецьк: мітингувати не можна мовчати!

In Архів

Все почалося з Майдану. Мітинги в столиці Донбасу збирали 100-150 людей.Це, можна сказати, був цілодобовий пікет біля пам’ятника Леніну (символічно, чи не так?). Вночі здійснювалися чергування двох-трьох активістів, вдень приходили до двадцяти людей, а ввечері, щодня, о 18:00, збирали годинний мітинг. Подейкують, що основу донецького майдану складали активісти політичних партій… «Свобода», «Удар», «Батьківщина», «Демократичний Альянс», нерідко навідувалися й громадські працівники, блогери, журналісти…

Активісти розповідали про події на столичному Євромайдані, спілкувалися в режимі «вільного мікрофону». Виступаючі все частіше висловлювали розчарування підсумками саміту у Вільнюсі. Багато хто закликав продовжувати акцію протесту до відставки уряду. Інші пропонували підписувати петицію Білого Дому, щоб покарати президента за відмову від євроінтеграції. Вимагали імпічменту. Так, тут, в Донецьку. Люди стояли з прапорами України та Євросоюзу, плакатами із закликами до відставки президента України і до невтручання президента Росії в державну політику нашої країни. Не вірите, що таке може бути в Донецьку? А я це бачила на власні очі. Уродженка першої столиці України, славетного міста Харкова, все своє свідоме життя я провела в іншій столиці, столиці Донбасу, чудовому місті мільйонів троянд і чорного золота – Донецьку.

Тут моє коріння. Це – не оцінка збоку, а безпосереднє відношення. Я знаю цих людей, я їх відчуваю. Ловлю короткі миті слабини їх характеру і насолоджуюся мужнім биттям їх сильних войовничих сердець. Я розумію психологію їхніх думок і вчинків, і тепер, поживши трохи на Заході, намагаюся розібратися в деяких протиріччях, що час від часу виникають між східняком і західником. Зараз в мене є можливість порівняти, зіставити цих двох таких різних, але водночас таких схожих персонажів.

Людина Сходу – прихований патріот, Заходу – відкритий і він заявляє про це гордо цілому світові. Можливо, в цьому вся біда? Характер майдану в цих куточках країни чітко відображає своєрідність і особливість, а тому і – різницю, між сприйняттям ситуації, що склалася, донеччанином і львів’янином. Порівняно з Києвом, всі ми пам’ятаємо, ЩО було в Києві, в Донецьку відчувалося повне затишшя. І навіть повітря тут залишалося якимось спокійним, плавним, врівноваженим і не віддавало їдким запахом автомобільних шин. Звичайно, ті, у кого є рідні у Львові, або ж в столиці, хвилювалися: вони були в курсі останніх подій, вони стежили за розвитком ситуації. А головне – підтримували нас​!

Я розумію з чим була пов’язана така пасивність донецького майдану. Дуже добре розумію. Донеччанам влаштовувати заколот було просто невигідно, «не з руки», як то кажуть. Адже все в їхньому місті тримається на вугільній промисловості. Шахтарі влаштують страйк? Аж ніяк. В нашім краю воно так: люди просто тихо собі працюють, заробляють гроші, дбають про своїх дітей і сім’ї. Оскільки з працевлаштуванням на шахти зараз дуже і дуже важко (та й не тільки на шахти), тож, якщо фортуна посміхнулася тобі і тебе все ж таки (після численних спроб і довгої бюрократичної тяганини) прийняли на роботу – ти будеш ТАК триматися за своє дорогоцінне місце, з усіх сил, що тобі буде байдуже: що і де коїться. Аби вчасно платили зарплату, лише б тільки все було спокійно… з одної сторони я розумію всіх цих людей: справжніх роботяг, шахтарів, які не сидять в чистеньких затишних офісах в сорочках з накрохмаленими комірцями, які знають, що таке натруджені руки і ламкий біль по всьому тілі. Це ми, студенти, могли мітингувати вдень і вночі, стільки, скільки треба, не задумуючись про наслідки. Нас вдома не чекала голодна дитина, або втомлена дружина, або, банально, порожній холодильник. Що я таке говорю? Я знаю, про що говорю. Так, це 21 століття, ніби – демократична держава, а проте, подивімося правді у вічі – змінилося з часів Голодомору 20-тих років мало що. Так от, нам, молодим максималістам, втрачати було нічого. Але, якщо задуматися, з іншого боку, революція без такої величезної частки України – і не революція зовсім…

Та революція таки настала… Війна. Прогриміла, навела свої порядки, поставила умови і ультиматуми. Розмалювала лиця молодиків в кольори хакі, роздала у руки тим, котрі бачили жахливі картини війни лише по телевізору чи в комп’ютерних іграх, справжню зброю, нагнала на мешканців страх, і знову… знову зіштовхнула чолами братів-українців! Посварила родини, розірвала дружні відносини. Все змішалося… Втручання чужої (братньої?) країни, не встигли озирнутися – а Крим-то вже не наш! Донецьк, Харків, Луганськ – гайда до нас, в нас добре! Рублі стирчать зжужмленими пачками з кишень – аж випадають! А які в нас пенсії, зарплати, соціальні виплати – ммм, навіть німець позаздрить! А флот який? Справжнісінький, незламний, РУССКИЙ. І дитинку вашу вивчимо, за кордон не треба відправляти, нащо вам та Польща? Москва, Петербург – все до ваших послуг. І паспорти заодно гарні видамо, громадянство оформимо, все як має бути! Словом, наобіцяли повітряні замки, що висять на вершечках золотих гір… а толку? Де це все? А люди повірили. Кажуть всюди добре, де нас нема. Залізобетонна правда життя.

Розв’язати руки війни насправді було не складно. І я не просто так використовую саме цей термін – «війна». Ті, хто кажуть, ніби, ха! Простенькі собі нічим непримітні сепаратисти захватили там якийсь вокзал/будівлю/тощо… ну захватили, подумаєш, нічого страшного. Ну підірвали міст, і що? Так от, ці «експерти» нічогісінько не знають про те, що відбувається насправді.

А насправді населення мого міста розколюється на три ворогуючих табори:

«Я хочу в Росію, бо ця держава мені нічого не дала. Путін – цар! Все правильно робить, скоро вся ваша Україна, і «слава» її, і «воля» відійде до Росії… і Європа, і взагалі – все! І, так, я – сепаратист, і пишаюся цим!» А що, вибачте, держава мала дати тобі, вісімнадцятирічному випускникові середньої школи? Чи я чогось не розумію? Ти тільки вчора встав з-за шкільної парти і вже кричиш про сепаратизм, толком не розуміючи цього слова. Ти не можеш дати собі ради із вступом у ВНЗ? Ну то хто тобі винен? Держава? Чи, може, твоя лінь і небажання досягнути в житті бодай чогось? Або, що винна держава Вам, пане, безробітний чоловіче середнього віку? Чому у вас немає родини? Що ви робили, коли інші ваші друзі-знайомі влаштовувалися на роботу? І що ж мала дати держава вам, молоді дівчата-студентки? У вас є дах над головою, місце навчання, а в руці… що це там? Остання модель айфону? Про що ми балачки розводимо? Люди-лицеміри. Таких тут достатньо, але не більшість.

А тепер про так звану «швидку допомогу» цього табору. Міцні хлопці з автоматами наввипередки говорять на камеру, що приїхали з Росії «захищати російський Донбас, його населення». Мовляв, батьківщина в небезпеці, захід не дрімає, Вашингтон повинен бути зруйнований, а українці – це взагалі вигадка… В їхній уяві українська держава як така – ворог, бо позбавляє Росію права на імперію. Українці ворожі, бо придумані заходом для роз’єднання росіян. Вони не вірять у те, що люди в Києві могли по своїй волі повстати і скинути режим. Що нас відрізняє від росіян? Ми займаємося своєю країною. А російські «добровольці-миротворці» – чужою.

«Я проти війни! Я за мир! Нейтральна позиція!» Моя хата скраю? То я ворога стрічаю! Чули про таке? Не може бути нейтральної позиції. Вмити руки простіше за все, а ти спробуй щось зробити цінне, корисне. Вийди нарешті зі своєї квартири, озирнись довкола – і побачиш до чого призвела твоя байдужість. Скажеш мені – доля? Ми нічого не вирішуємо? А якби всі люди на землі так думали? Напевно, Ейнштейн би ніколи не відкрив теорію відносності, Моцарт ніколи не написав би «Весілля Фігаро», а відвідувачі Лувру ніколи б не побачили портрет Джоконди. То де це спирання на волю випадку і покірність долі? Ой як любить наш народ зняти з себе відповідальність! На жаль, так вихована ціла нація. Люди-фаталісти. Їх армія найбільша.

«Слава Україні! Героям Слава!» Так-так, є тут і такі. Ці свідомі громадяни не соромляться носити з собою національний прапор, чітко і безстрашно, всупереч більшості висловлювати підтримку ідеї єдиної України, любити все українське, а головне – розмовляти українською (нехай не ідеально! Проте я бачу в них палке бажання знати мову). Вони шанують героїв Небесної сотні, деякі навіть були в Києві на майдані… Люди-утопісти, бо немає сприяння таким активістам на Сході. Цей сегмент, поки що, найменший, хоча мені здається, що з роками він буде лише рости. Така тенденція.

А от психологічно люди вже давно налаштовані на радіохвилі війни. «Я не боюся війни. Не боюся за себе. Мені страшно за моїх батьків, близьких, родичів. Давайте мені шолом і автомат, я вже зараз готовий йти на поле битви…» – запевняє один з моїх тутешніх знайомих. А ви й далі кажіть, що в Донецьку нема патріотів.

-     Як ти там? Правда, що транспорт взагалі не ходить?

-          Та правда, правда. Вранці так в Донецьк і не поїхала… І швидше за все донецькі університети закриють. Перекрили декілька трас і пост ДАІ наш, начебто, було захоплено. О пів на 6 ранку все почалося. Почула від шахтарів на зупинці, їх автобус повернули назад…

-          А що з банками? Чула теж якісь проблеми…

-          Та. Народ сьогодні скупив усю воду, бо сказали, що на водосховищі вибух і води не буде мінімум 2 сутки. І гроші знімають, тому що не дай Бог ще й банки захоплять. Як ми до такого дожили, скажи? Боже, як же мені це набридло!

 

-          Будуть вибори, як думаєш?

-          Пфф… про що ми тут? Які вибори, в нормальному сенсі цього слова? Розмовляла з колегою в Донецьку, а він і каже, що ось в понеділок вже буде новий президент… Порошенко. І ніяких «або» чи «але». Говорить, там вже і без нас все вирішили. Розумний дядько, правду каже. Стою вчора в черзі в АТБ і чую: «За Коновалюка піду…» Я не знаю, наскільки наш народ з’їхав з глузду? Напевно, вже остаточно, бо іншого пояснення немає.
«Що те лайно, що це! З чого вибирати?» Таку думку Сходу я чула все частіше напередодні виборів. А зрештою, кого цікавило, що в самому Донецьку функціонувало всього 30% виборчих дільниці? Вибори відбулися. Прозорі. Легітимні.

І от, зрештою, все це вилилося в завітні три букви… ДНР – що це? Донецька Народна Республіка? Давай Назвемося Росією? Довели Народ (до) Реанімації? Все до купи. Але розберемося по порядку. Як сказав мій хороший друг, ДНР – це, звісно, прикольно, проте смислу не бачу. Ось воно. СЕНС. В усьому, що відбувається має бути якась раціональність, логічність і послідовність. А то, так званим лідерам ДНР і всяким іншим «НР» зрозуміти це, як бачу, не судилося. В них немає чіткої позиції, програми чи хоча б ідеї. Суперечка заради суперечки.

Згадую, як натрапила на цікавий сюжет одного з місцевих каналів (ще до того, як замість українських каналів раптом з’явилися російські, без попереджень. А людям, чесно кажучи, було байдуже. Ніхто не помітив великої різниці: що там, що там цілодобово крутять малобюджетні російські серіали). Отже, це було пряме включення з, так би мовити, переговорів між прибічниками ДНР міста Красноармійська (Донецька область) і місцевим самоврядуванням, представниками правоохоронних органів, військкоматом, пенсійним фондом та управлінням соціального захисту. У ході наради ДНР-овці невпевнено розповіли про намір проводити референдум. На якій підставі? Пояснити так і не змогли. Взагалі, вся ця картина нагадувала мені виклик некомпетентних працівників до кабінету шефа «на килим». Ніяких позицій, ніякої точності. Але наостанок активісти таки гордо додали: «Як би референдум не хотіли зірвати, він все одно буде! Ми вже підготовили запрошувальні, обробили списки, наразі формуються виборчі комісії…» Який результат? На референдум не з’явилася й половина населення Красноармійська! Для мене це стало втішним показником. Було помітно, що самі сепаратисти не очікували такого ляпасу.

«І кожен день як на пороховій бочці. Сидимо на парі в академії, а над дахом парять воєнні гелікоптери… і що, скажи мені, зупинить їх від скидання якоїсь бомби?» Чи могли б ми уявити собі, дивлячись новини з Іраку, Сирії та інших так званих «гарячих точок», що подібне буде і в нас? Живі щити з дітей та жінок, терористи, жертви кожного дня – і все це ніби вже притерлося, ні в кого не викликає подиву. Буденність. Народ східної України ніби вибухнув, довго і мовчазно терплячи знущання над собою. Довели. Часто чула, що Донбас – депресивний край. Так, бо люди тут доведені до межі, вони втомлені від обіцянок та несправедливості, яка триває вже не одне десятиріччя. Можливо, тому донеччани і ностальгують за Радянським Союзом? Не можна казати, що все і вся в ньому було погане. Ніщо в світі не варто оцінювати категорично, нема абсолютної істини – вона тільки в Бога. Були свої плюси в Союзі, які, на жаль, не перекривали жирні мінуси. І це слід визнати.

Я не ставлю крапку, історія ще триває. Рано чи пізно це все закінчиться. Солдати поїдуть додому, матері зустрінуть своїх синів, а діти – батьків. Вони будуть продовжувати жити, працювати на благо своєї країни. Але ця війна назавжди залишить глибокий слід в душі кожного з них. А зрештою, пройде час, який все вилікує. Час все покаже.

 

Марина Тамбовцева

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment