“Дзяди” в театральній обробці

In Архів

Останнім часом у Білорусі все більше обертів набирає культурно-просвітницький рух: молодь частіше звертається до рідної мови, виходять друком книги білоруських класиків та сучасних авторів, переклади популярних творів на білоруську мову, зростає зацікавлення культурою та історією. У квітні минулого року на білоруській театральній сцені з’явилася нова знакова постановка поеми «Дзяди» Адама Міцкевича, презентована «Театром Ч». У Львові глядачі мали змогу ознайомитися з нею у рамках театрального фестивалю «Золотий лев».

Спектакль «Дзяди» творці називають «великою імпровізацією». Це новий погляд на класичний твір Адама Міцкевича, спроба розгадати загадку великого поета і відкриття нових смислів поеми.

Постановка відбувається білоруською мовою. Для тих, хто не знає білоруської, а то й взагалі раніше її не чув, спершу було важко сприймати текст. Окрім того, деякі слова губилися у надто голосній музиці. Проте до кінця вистави глядачі адаптувалися і починали краще розуміти. Варто зазначити, що під час дії на лицях відвідувачів переважно був зосереджений і серйозний погляд – більшість надто сильно перейнялася побаченим.

А перейматися таки було чим. Чудова акторська гра, детально переданий колорит тих часів, костюми, декорації, містичні образи – все це гармоніювало і затягувало в себе, наче переносило в інший світ. Особливе емоційне навантаження несли рефрени, які виконували актори. Від частого повторювання одних і тих самих фраз, що звучали наче заклинання, по шкірі били дрижаки. Одним із найбільш напружених моментів був той, коли головний герой Конрад у розпачі кричить до Бога свої докори. Розлючений чоловік починає кидати в образи Ісуса та Богородиці пожмакані папірці і в апогеї злоби обливає їх водою. Для багатьох віруючих це було шоком, проте варто зрозуміти, що це – театр, і заради мистецтва часто приходиться через щось переступати.

Окрім смислового навантаження власне самої поеми, спектакль зачіпав ще одну, не менш важливу тему – поневолення Білорусі та білоруського народу. Персонажі на сцені – пересічні люди, що потрапили у ярмо національного гніту. У них відбирають не тільки право голосу, а й мову, традиції та державні символи. Справдешнім білоруським історичним прапором є біло-червоно-білий стяг. Цими кольорами пронизана уся вистава. Душі загиблих дітей вбрані в біле, а на ногах – червоні стрічки. Вони гукають у розпачі свою маму (чи не є це символом «загублених» дітей Білорусі, у яких відбирають їхню матір?). У другій дії дівчата-ангели обплітають сцену біло-червоно-білими нитками, Конрад носить із собою саджанець з кольорами білоруського прапора, а наприкінці вистави герої «садять» кожен своє деревце із стрічками білого та червоного кольорів…

dzyady_1

Вистава на дві дії. У першому варіанті була ще й третя дія, але після певних казусів режисер Рамуне Кудзманайте відмовився від неї перед самою прем’єрою. У народі побутує думка про те, що письменники, актори чи інші діячі мистецтва, які пишуть чи втілюють на сцені та екрані так звану «нечисту силу», стикаються із певними подіями та дивовижними випадками, які не піддаються поясненням та здоровому глузду.

Так було і під час створення «Дзядів». Серед літераторів існує негласна заборона – у твір не можна вводити Бога і Диявола. Бог у постановці мовчить, а от Диявол в одній із своїх іпостасей – Вельзевула, з’являється власною персоною. Третій акт мав відбуватися у будинку Слідчої комісії. Доктор – викладач, який за гроші видавав власних студентів, отримує знак «згори» – опівдні його годинник зупиняється. Потім зрадник гине від розплавленого ангелом іудівського срібла. Під час репетиції цього уривка продюсер Андрій Чорний помітив годинник, який застиг на позначці «за п’ять хвилин дванадцята». Ніхто не сумнівався у містичності даного випадку. Розбіжність п’яти хвилин пояснили тим, що у часи Міцкевича годинники мали лиш одну стрілку. Після цього режисер відмовився від третього акту, оскільки сцени з Вельзевулом почали жити своїм життям і вибивалися із загальної картини.

«Вистава «Дзяди» вразила всім: і своєю органічністю, і довершеністю, – ділиться думкою фотограф Ірина Роговик. -  Гра акторів, їхні костюми, символи і декорації. Все відбувалося динамічно і неочікувано, але саме це і тримало мене в захопленні. Вистава надзвичайно актуальна у наш час як і для українців, так і для білорусів, особливо гостро це стосується історії. На жаль, певні моменти були незрозумілі через відсутність знання мови, але це не стало на заваді. Навпаки, слухати білоруську було якось особливо приємно. Актори у своїй грі поєднали все, що лише можна і цим показали дійсно професійну гру».

«Спершу спектакль мені не подобався: інтонації акторів, рухи, слова – все нагадувало мені аматорський драмгурток. Але потім я зрозуміла, що ці люди – далеко не аматори, а стиль вистави – це литовська школа, – Ярина Геречка, студентка режисерського курсу. – Дуже цікава сценографія. Декорацій було по мінімуму, але вони відображали всі місця дії. Особливо вразили образи – це було унікально. Сподобалось, що вистава білоруською мовою, адже ця мова на межі зникнення. Також я довго думала, чому на афіші вистави – вовк, а творці подарували організаторам «Золотого лева» статуетку вовка. Мабуть тому, що це – символ вовка-блукальця, так почувають себе вони самі, блукають, не маючи на рідній землі даху над головою».

Марта Крапивницька

Фото – мережа Інтернет

 

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment