Донбас зсередини: дорога додому.

In Архів

Ніколи в житті не подумала би, що мені колись доведеться ТАК добиратися додому. Звичний для мене маршрут потягом «Львів» – «Донецьк» зараз здається чимось нереальним. Дороги зруйновані, мости підірвані, Донецька і Луганська області роздерті навпіл… Мені пощастило жити в невеличкому місті Новогродівка, що знаходиться на відстані всього 30 км від села Піски (гадаю, відомий всім з новин населений пункт, розташований біля самісінького донецького аеропорту). Це українська сторона. Це не ДНР. До речі, на мою думку, Новогродівка не ДНР лише тому, що це село, Піски, зараз обороняють члени громадського руху «Правий сектор», на чолі з Дмитром Ярошем.

Отже, доїхавши поїздом зі Львова в Дніпропетровськ (крайня точка, до якої можна добратися залізницею), я зробила пересадку на автобус. Загалом поїздка триває добу. В автобусі зі мною їдуть звичайні люди: хтось з навчання, хтось з роботи, хтось був у Дніпрі по справах. Зазначу, що квитки як на поїзд, так і на автобус слід купляти заздалегідь, тому що в цьому напрямку їх розбирають дуже швидко.

Виїжджаємо з Дніпра. І тут починається найцікавіше. Згадую, що в той день з автостанції в сторону Донецька поїхав лише один автобус, через сильні хуртовини всі маршрути були відмінені. І знов мені пощастило. Не буду приховувати, їхати додому було страшно. Майже всі мої друзі залишилися на канікули в містах, де навчаються. Але я чітко вирішила для себе, що мушу це зробити.

1kb5YwpXVws

На виїзді з Дніпропетровська автобус пригальмовує на блокпості, який охороняють правоохоронці. Бачу, як майорить синьо-жовтий прапор. Мимоволі стискається серце. В салон входять двоє мужчин (одному приблизно років 40, а інший зовсім молодий, можливо, навіть молодший за мене). Дивляться на пасажирів, в декого перевіряють документи. «Щасливої дороги!» – кажуть. Мурашки по всьому тілу. Побачивши автомати на плечах військових, пасажири одразу починають згадувати жахи бойових дій та переказувати один одному історії про кошмари в рідному місті.

«Як ця війна набридла! – чую десь позаду, –  Я живу недалеко від залізничного вокзалу – так в мій будинок потрапив снаряд, уявляєте. Всю багатоповерхівку трусило так, що, здавалося, наш будинок от-от складеться в картковий будиночок. Це складно передати словами. Потім понаїхали представники ОБСЄ та журналісти, всі почали розпитувати, мовляв, звідки снаряд прилетів. А я звідки знаю! Я взагалі в такому шоці була, що навіть відповісти нічого не могла. Я досі після цього ні спати, ні їсти не можу…»

Всього на шляху з Дніпропетровська до Новогродівки знаходиться кілька українських блокпостів. Практично на кожному з них у чоловіків в обов’язковому порядку перевіряють документи. А ось дорога, наприклад, між Маріуполем і Донецьком сьогодні більше нагадує путівець в глибинці. Машин на трасі практично немає, а якщо і є – то, як правило, це колона з декількох авто. При цьому кожна машина має на лобовому склі напис «Діти». Чи врятує це від обстрілу – ніхто не знає. Але, напевно, так людям просто спокійніше на душі.

Тут же чую іншу історію. На під’їзді до селища Єленівка, що також в 30 кілометрах від Донецька, проте в іншу сторону, зараз облаштовуються терористи. Цей населений пункт бойовики ДНР зайняли в кінці серпня. На в’їзді вони активно риють окопи і зупиняють кожен автомобіль. «Всім чоловікам вийти і взяти паспорти», – крикнув один з бойовиків пасажирам у нашому автобусі, розповідає жіночка біля мене. Відпиратися ніхто не наважується. Я свого сина відразу попередила, напівпошепки: «Тільки не огризайся, мовчи!»

Всіх чоловіків бойовики вишикують в ряд уздовж автобусу і починають оглядати. В першу чергу просять показати коліна і зняти куртки, футболки – все що є з верхнього одягу. Це вони так дивляться наявність синців від автомата або потертості на плечах від носіння зброї. Дивляться, чи не стерті коліна. Якщо не знайдуть нічого – відпускають. Чи то від нудьги, чи то від відчуття силової переваги бойовик цікавиться у чоловіків: «Чому жінок своїх не захищаєте, чому не йдете на фронт?» Дивлячись на автомат – всі мовчать. «А ми ось за вас воюємо! А ви тут прохолоджуєтеся!» Однак, не знайшовши охочих з ним поговорити – автоматник відпускає всіх назад в автобус… Відразу після блокпосту потрапляємо в Єленівку. Тут в очі ще кидаються написи про агресію Росії і поодиноке «Слава Україні!» А ось на виїзді з селища відкривається жахлива картина: на місці, де раніше знаходився український блокпост – згоріла бронетехніка, усіяна воронками від снарядів дорога і спалені поля. Жінки перестають обговорювати події на блокпості і прилипають до вікон. У салоні автобусу завмирає гробова тиша…

«Головне правило на блокпостах – не «качати» права, – говорить водій нашого маршруту, – тобто на всі вимоги чергових реагувати спокійно. Я от скільки разів їздив… якщо сказали вийти з машини – виходьте, сказали відкрити багажник – відкривайте, сказали віддати права і паспорт – навіть не думайте обурюватися, чому і куди він забрав ваші документи…»

За вікном проноситься колона БТРів. І саме в цю мить розумію – я вдома.

 

Далі буде…

Марина ТАМБОВЦЕВА. Донецьк

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment