Донбас зсередини: 25 гривень

In Архів

Думаю, всім достеменно відомо, що Донбас завжди вважався шахтарським краєм. Вже багато років в сім’ях тутешніх мешканців з діда-прадіда чоловіки працюють в цій галузі. Донецька область всіяна 71 діючою шахтою. Вугілля, яке видобувають на цих підприємствах, теоретично може вистачити на 3 таких країни, як наша Батьківщина (ще й можна буде на експорт відправляти). «Своє вугілля? Ахаха, ми не шукаємо легких шляхів, ні. Ми активно купуватимемо вугілля в Європі, бо ж по шию в боргах перед нею…» – здається, саме такий аргумент в наших державних діячів, для яких чорне золото українського виробництва, чомусь раптом «вийшло з моди».

lBUP5aKfM7k

Та менше з тим. Колись Донецьк був квітучим промисловим містом, «містом мільйонів троянд». Вечорами люди неспішно прогулювалися парком Щербакова, розмовляючи про щось своє. На вихідних регулярно ходили на футбол, адже підтримати улюблений «Шахтар» вважав своїм святим обов’язком кожен донеччанин. Тепер все не так. Життя змінилося. Ностальгія… Зараз я цілком усвідомлюю, що мій рідний Донецьк вже не Україна. Що мій рідний Донецьк опинився в брудних руках гравців у політичні ігри. Кривавих руках. Це важко. Ніби у тебе забрали щось сокровенне, цінне; те, що по праву належить тобі. Тепер тут щодня обривається чиєсь життя – якоїсь невідомої людини, Героя, про існування якого ми ніколи навіть не дізнаємося.Він був усміхненим, щирим і чесним, я впевнена! А понад усе він любив свою країну… Щодня дитячий плач, крики, сльози. Втрати. Кожного дня ти переживаєш і молишся за своїх Героїв: батька, брата, друга і стурбовано чекаєш від них смски: «В мене все добре!» А по ночах просто лежиш у ліжку і прислухаєшся – чи то бойовики знову руйнують твою країну, щедро обсипаючи її снарядами, чи то так сильно калатає серце в грудях…

Та, повертаючись до основної теми, хочу поставити таке запитання: як гадаєте, чи змогли би ви працювати на шахті? Хоча б чисто теоретично. Уяви: йдеш по штреку, суцільна темрява, нічого не бачиш, горить лише коногонка, повітря немає. Потім, коли піднімаєшся на поверхню, видно самі тільки очі – і це лише деякі тонкощі гірничої роботи. Ця професія не для людей зі слабкими нервами. Це – не сидіти в чистенькому затишному офісі з кондиціонером і милуватися панорамою столиці; це не накрохмалені комірці та дипломат з непотрібними папірцями; це не перерви на ланч в шикарному ресторані. Це 35-градусна спека, навіть коли на вулиці -20. Це сильні, натруджені руки, стерті коліна. Це пил, який в’їдається в шкіру. Це 5-хвилинний перекус бутербродом. Думаєте, їм дуже хочеться працювати в таких умовах? Спитайте в будь-кого з шахтарів і він вам скаже, що в шахту – в лаву або в проходку – піде далеко не кожен. Важку й небезпечну роботу на кілометровій глибині, при високій вологості вибирають тільки ті, для кого благополуччя родини важливіше за особисті труднощі. Закінчивши школу, багато моїх однокласників вже вивчилися в училищі і зараз працюють на шахтах. Небезпечно? Так. Шкідливо для здоров’я? Тим більше. А який вибір? Є всього два варіанти. Або отримати диплом нікому непотрібного, незатребуваного в нашому краї менеджера/юриста/економіста, або – самі розумієте. Якось, подорожуючи Польщею, я мала нагоду спуститися в соляну шахту. Порівнювати, звісно, нема що, але те відчуття знаходження глибоко під землею я запам’ятаю надовго.

А чи знаєте ви, як це, працювати в умовах війни? Звісно, ні, і слава Богу. А от жителі Донецької області зараз просто намагаються вижити – і кожного дня виїжджають на роботу під обстрілами. Їх не спиняють ні закладаючі вуха черги з «градів», ні постійна жовтогаряча заграва в небі, ні відсутність зарплат, ні внутрішній страх за своє життя. І не раз траплялося так, що через обстріли, через припинення електропостачання на шахти гірники опинялися в підземній пастці, не знаючи напевно чи вистачить їм кисню до того, як рятувальники знайдуть їх… Таке враження, ніби людей тут просто кинули напризволяще. Всім байдуже, абсолютно всім. І владі, і Європі, і Росії, і Америці. Всі вони не розуміють реального стану речей. А найгірше – не хочуть зрозуміти. Ми стукаємо в замкнуті намертво двері. Нас не почують… ні.

Коли почалася Революція Гідності, люди вірили, що життя зміниться на краще. Україна ввійде в ЄС, отримає бонус в вигляді безвізового режиму з Європою; наші з вами політики перестануть красти, будувати собі маєтки, набивати кишені грішми; економіка вийде на стабільний рівень (ну, типу там, долар за 4 гривні, як в далекому 2000 році); в країні забудуть, що таке хабарі, а вибори будуть прозорими і чесними… «Шахтарі не будуть більше рабами!» – чітко пам’ятаю заяви зі сцени Майдану вельмишановного пана Яценюка.

Якщо ви думаєте, що він стримав свою обіцянку – то глибоко помиляєтесь. Підсумок такий: наразі з 71 шахти на Донеччині працює лише 6… а тепер, подумайте, скільки людей залишилися безробітними, скільки сімей – голодними, і скільки життів – приреченими. Йдемо далі. Пригадуєте, як в Києві гірники провели мітинг під будівлею Міненерго? Б’юся об заклад, що згадали не всі, адже наші ЗМІ і телеканали ретельно замилили цю новину, розбавивши її одвічними «Європа стурбована подіями в Україні» і «Обама вкотре підкреслює свої наміри постачати українцям зброю». Хай там як, а в той день шахтарі провели мітинг для підтримки своєї делегації на переговорах з чиновниками. На наступний день шахтарі пікетували будівлю Кабміну. Вони вимагали відставки міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина, звинувачуючи його в непрофесіоналізмі, розвалі галузі та здачі національних інтересів України. В той же день відбувається екстрене засідання кабміну, на якому пан Яценюк обережно натякає, що Україна купуватиме вугілля закордоном, тому що левову частку шахт незабаром закриють, проте, поспішає заспокоїти мітингуючих обіцянками виплатити заборгованість зарплат протягом 2 тижнів. На той час борг на шахті, де працює мій тато, вже складала 2 повних місяці.

Ну що ж, проходить тиждень, другий. Проходить ще декілька днів. Аж раптом, довгоочікуване смс-повідомлення від банку. Якби не побачила на власні очі – не повірила би, чесне слово. «Шановний … на Вашу картку за номером … зараховано 25 UAH».

25 гривень – ось така ціна нелюдської праці шахтарів.

 

Марина ТАМБОВЦЕВА

Фото:Інтернет

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment