Донбас зсередини. Продам життя, недорого

In Архів

«Продам праску, мікрохвильовку, комп’ютер…», «Продам меблі для кухні, спальні і вітальні…», «Продам туфлі, босоніжки, кросівки…», «Продам машину і велосипед…», «ТЕРМІНОВО! Продам коляску, дитячій комбінезон, піжаму та повзунки, м’які іграшки…», «Продам ВСЕ…»

pVjSaFLz21c

Подібні оголошення почали з’являтися на вулицях Донеччини майже рік тому. І не дивно: адже в умовах війни, тотального хаосу і свавілля на перший план, зазвичай, виходить питання – як прогодувати свою родину і себе. Люди змушені продавати все – щоб вижити. Продають навіть спогади. Продають своє життя. Відривають від серця те, що роками наживали непосильним трудом, працею. Сумно. Сумно і жахливо, що ще вчорашні благополучні сім’ї сьогодні змушені працювати за копійки. Люди втратили все. І якось крадькома в голові все частіше з’являються божевільні думки, плани. Божевільні, бо малоймовірні. «Втікати з Донбасу чи ні?» Найактуальніше питання сучасного українця на Сході. Кожного дня я спілкуюся зі своїми співвітчизниками і кожного дня з жахом згадую їх історії…

upcNTKpl8YI

«Моє життя ділиться на дві частини: до і під час війни. В другій половині я втратив все… і це велика трагедія. Бо таких, як я, не 10, і не 1000… уяви, сидиш ти вдома, в затишку і мирі, з такою-сякою впевненістю у завтрашньому дні, і тут – бац! Один момент і цього нема… нема! Щезло!.. Та я не жаліюся, ні, не подумай. Ця ситуація багато чому мене навчила. Допомогла зрозуміти, що найважливіше в житті – зовсім не матеріальні речі… Хіба що шкода втрачати такі звичайні дрібниці, як шкільні фотографії, контакти своїх старих друзів… Просто в якийсь момент доводиться починати все з нуля… значить, так треба».

KeLfPxEzMVg

Втрачаєш Батьківщину – втрачаєш частинку душі. Війна – це найстрашніше, що може бути. Банальна істина? Стара як світ. Та, якщо будинки, квартири, машини – все це діло наживне, буденне, то що робити з втратами, які ніким і нічим неможливо компенсувати? Що робити з ранами, які вже ніколи не загояться? І ніякі соціальні програми, гроші, виплати тут не допоможуть. Ну, що, скажіть мені, поверне дитині батька? Хто в силах вилікувати покалічене дитинство?..

d7i_jjJDnL4

***

Повільно ми втрачаємо гідність. А за нею, як по ланцюжку: надію, віру, самоідентифікацію… себе. Поїхати не можна залишатися. Де ставити кому – рішення кожного мешканця Донбасу. Бігти назустріч повітряним замкам чи вкотре довіритися владі, яка з усіх сторін продовжує годувати нас простроченими обіцянками, в яких, здається, і немає строку придатності: «Ми обов’язково відбудуємо зруйновані будинки і люди обов’язково продовжать своє життя у вільній та європейській Україні. Це не патетика, це те, до чого ми прагнемо і обов’язково доб’ємося. Терористи будуть знищені і люди повернуться до себе додому!» Невже?

«Вдома у Попасній в нас був родинний бізнес: ми тримали кафе. Життя було чудовим. Я просто пливла за течією. Ніколи нічого не потребувала. Був достаток, злагода і мир. Тепер в мене немає цього. Грошей ледве вистачає на прожиток, мовчу про одяг, взуття і т.д. Це просто жах. Неможливо передати словами, як я переживаю за своїх близьких. Вони живі-здорові, і це для мене головне. Матеріальні проблеми? Звісно, є. Та, якось справимося. Наразі треба розібратися з навчанням, бо я (мені не соромно це сказати) опинилася в списку на відрахування… за несплату».

nUIDyou4ObU

***

«Всі нормально жити хочуть, чого ти дивуєшся? Всі хочуть, щоб їх чоловіки були вдома, а не в гарячих точках. Зустрічала вчора батьків в київському аеропорту, що сказати, в приміщенні було темно від кількості тих, хто відбуває! Залежно від доходу, хто з чим: з рюкзаками, мішками, валізами. Основний контингент – чоловіки від 20 до 40 років. Більшість в Москву. Решта, хто куди – в Туреччину, Чорногорію, Польщу. Тобто, куди дешевше або без віз…»

А як же патріотизм?

«Легко міркувати про патріотизм, дивлячись в екран монітору. Легко. А ти, взагалі, в курсі, що хлопців, яких відправляють на Схід, заздалегідь попереджають, що прибути треба зі своєю формою, зі своєю амуніцією, зі своєю їжею. Треба їхати подалі від цього. Я втікаю від війни, крові і мобілізації. Мені це остогиділо.  Нереально жити в країні, де владі на все начхати. Можливо, це дорога в нікуди, але залишатися тут безглуздо… не дивися на мене так, ти ж знаєш, я – не патріот!»

Патріот – не патріот. Одвічне питання сучасності. Патріотом, в першу чергу, має бути кожен депутат України. Як нижчі класи суспільства можуть бути патріотами, коли верхівка всім своїм видом демонструє явний антипатріотизм? НЕ КУПУЙТЕ РОСІЙСЬКІ ТОВАРИ! БУДЬТЕ ПАТРІОТАМИ! Нас закликають не придбавати російські сірники, жуйки та гелі для душу, які коштують копійки – а самі мільярди витрачають на російський газ та електроенергію. Псевдопатріотизм? Пил у вічі? Зате в шафах кожного з них висить по 10 вишиванок… «Я ж бо патріот своєї країни!» От тільки патріоти не стануть продавати українські шахти і купувати вугілля десь в Африці. Риба гниє з голови, і ніяк інакше. «Я люблю свою страну, но ненавижу государство».

NBEQmX2-wks

«На фронті я втратив смак до їжі і перестав їсти м’ясо, бо воно відразу стало якимось до жаху позбавленим смаку. Спочатку я думав, що тільки м’ясо і саме тому перестав його їсти. А потім риба, гречка, рис, картопля, борщ… виявилося, що смакові рецептори взагалі не працюють – затупились остаточно. Тепер мені абсолютно без різниці, чим харчуватися: лежить трохи черствого хлібу, там шпроти, тут сало, солоні огірки, якась квасоля і зі вчора ще варена картопля – можна все це разом в одну тарілку – мені все одно. Нормального апетиту не було вже, здається, тисячу років… Якщо їсти нічого, то мене це теж майже не турбує. Головне, щоб була вода. Коли хочеться їсти – я просто п’ю воду. Взимку їв сніг. Хоча, за великим рахунком, їсти якось взагалі рідко хочеться – це все скоріше звичка, чи що? Звичка їсти, звичка спати і часто дихати. Я втратив на війні смак до їжі. Не втратити б смак до життя, до любові, до тиші… До посмішок на обличчях людей. І мріяти-мріяти-мріяти… мріяти про щось прекрасне, або просто думати, про вічне… Бог з нею, з їжею – вже як-небудь розберемося. Не втратити б смак до життя, інакше для чого тоді це все?»

 

Марина ТАМБОВЦЕВА

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment