Дебальцеве: не все так погано, якби не деякі «але»  

In Архів

Дебальцеве. Ніч на 18 лютого 2015 року. Українські військові виводять техніку і особовий склад з цього району.

До речі, саме 18 лютого у Києві почався так званий кровавий період Революції гідності. В цей день загинуло 20 осіб. Циклічність історії? Така точна? Вона повторюється? А взагалі вона нас чогось вчить?..

11072027_758421564255558_538295372_o

22 лютого 2015 року заступник керівника антитерористичної операції полковник Валентин Федичив скаже, що це була одна з найбільш важких успішних операцій протистояння на Сході:

«Результати виходу показують, що було вибрано оптимальний час. Ми готувалися до можливого відходу військ. Це була запланована операція», – запевняє полковник. Потім він розповідає техніку виводу солдат. А пізніше така оптимістична нотка: за його словами, втрати бойовиків були настільки великими, що «вони були змушені знімати війська з інших напрямків, зосередити їх з однієї й іншої сторони дебальцевського виступу».

 

А самі хлопці кажуть, що виходили під постійним вогнем. Пізніше з’являється інформація про багатьох вбитих та поранених. А ще тих, що загинули, бо їх не було як вивезти до лікарні.

То що з це за операція «Дебальцеве» насправді?

Взагалі можна пробувати щось аналізувати, порівнювати, співставляти. Але все одно правда від нас закрита. І скільки б журналістів там не було, скільки б про це не розповідали ті, які вирвалися звідти – правду розповість вже сама історія. От вона, власне, і покаже події Дебальцевого крізь призму наслідків. Бо хід війни, якою б вона не була, все одно вирішується на зачиненими дверима.

11069342_758424247588623_1737078146_o

Чого генералів та керівництво держави навчив Іловайськ? Мабуть, нічого. Ви помітили якісь якісні зміни в тактиці та стратегії ведення цієї так званої антитерористичної операції? Ні? Звісно, ми не можемо знати все про тактику і методи ведення війни, але нам важливий наочний результат. А його немає. Особисто я не бачу. Час від трагедії Іловайська до трагедії Дебальцевого втрачено. І зараз, здається,  військове керівництво чекає на черговий «котел».

Щодо цифр та статистики, то діапазон тут широкий. 18 лютого ввечері Геннадій Воробйов – перший заступник начальника Генштабу Збройних сил – повідомив про 22-х загиблих солдат та понад 150 поранених.

 

Одразу зазначу, що поранені – це не подряпина чи незначний поріз на руці чи нозі. Дехто з тих поранених хлопців не виживе, хтось залишиться без руки, ноги, комусь в голову будуть вставляти металеві пластини, бо частини черепа просто немає. Комусь поставлять протез, можливо, не один, а комусь на це не знайдуть грошей.

Подаю таку ремарку, бо спостерігається тенденція, що люди на це не зважають. А спілкуватися з такими хлопцями у військових госпіталях інколи не просто важко, а й страшно…

11074703_758424510921930_617085654_o

Отже,18 лютого – інформація про 22-х загиблих та понад 150 поранених. Вже 20 лютого журналіст Юрій Бутусов заявляє про те, що загинуло 163 українські бійці, 110 – у полоні, 29 – зникли безвісти. Посилається на дані опитування командирів частин. Проте зазначає, що це ще не остаточні дані. 8 березня повідомляється, що бойовики віддали тіла 23-ьох українських бійців. Тобто плюс 23 до статистики? Чи як?

А от на конференції з прем’єр-міністром Королівства Швеції Президент Порошенко заявив про те, що українська сторона втратила 66 бійців і понад 300 було поранено. І одразу додав, що попри все, Україна буде дотримуватися Мінських угод. До речі, всі ці події в Дебальцеве відбувалися під час перемир’я, яке, варто зазначити, триває досі.

11069349_758424527588595_771949540_o

Отже, нас таки нічого не навчив той Іловайський «котел». А те, що Порошенко сказав про дотримання Мінських угод, нагадує його інтерв’ю у швейцарській газеті «Neue Zürcher Zeitung» від 20 січня, де він заявив, що «З серпня до січня я збудував дуже сильну армію… Якщо я захищаю мою країну, я не боюся. За останні вісім місяців ми нікому не дали шансу нас спровокувати. Наші війська стоять на кордоні з Росією, російські війська стріляють з артилерії по наших солдатах, які сидять там і п’ють каву».

Зрештою, нічого не змінилося. По нас стріляють, а ми п’ємо каву, в нас новий «котел», а ми дотримуємось Мінських угод. Для мене особисто взагалі загадка, що таке ці Мінські угоди. Угода – це ж домовленість між двома сторонами, правда?

 

 

Якщо називати речі своїми іменами, то це буде виглядати приблизно так: нам створюють новий «котел», а ми закликаємо до припинення вогню; нас вбивають, а ми жаліємося: які ж ті бандити погані, що не дотримуються перемир’я! Як так взагалі можна?

А якщо копнути глибше, то також варіант: нам організовують новий «котел», а керівництво, посилаючись на красиві європейські заклики проти насилля, каже не стріляти, зберігати мир, спробувати достукатися до тих, які вбивають в нічому не винних людей. Якщо проаналізувати ці події дуже детально, то, напевне, тут все вирішують гроші. Скільки – байдуже. І це не просто слова. Проблема, що життя людські продають. Все інше – це цифри та деталі.

11085790_758424554255259_1556798291_o

Дебальцеве – ще один доказ того, що в країні взагалі ніхто не займається армією. Ніхто. Армія була такою собі фікцією, бо так є всюди, так має бути. А ще на армію потрібно виділяти кошти з бюджету. Про захист держави ніхто не думав, бо з Росією ми, точніше не ми, а  керівництво, завжди були запанібрата.

Для особистого захисту «сильних світу цього» (маю на увазі Україну) кандидатура армії була десь дуже далеко відсунута різними спецпідрозділами особливого призначення, які мали і снайперів, і взагалі професійних бійців різного типу. Ну, про озброєння та екіпірування мову можна навіть не вести взагалі.

11086868_758424560921925_358293202_o

 

І війна досі не навчила не лише чиновників, яким, в принципі, байдуже –це просто бізнес, а й суспільство, яке реально не вимагає ніяких реформ збройних сил. А може.

Депутат Івано-Франківської обласної ради Юрій Романюк ще 10 (!) лютого писав:

«Якщо зранку не почнеться контрнаступальна операція по звільненню та зачистці поселення Логвіново на трасі до Дебальцево (яку захопила рота ЗС РФ), чим по суті утворила Дебальцевський котел, то це буде означати лише одне: влада свідомо «злила» Дебальцево, і прирекла тисячі бійців ЗСУ та НГ на полон та винищення військами та бандитами РФ! Все інше – демагогія!»

11071869_758424574255257_420897613_o

Була ситуація в Дебальцеве раптовою? Ні. Можна було передбачити такий хід подій? Можна. Передбачали? Звичайно! Чому нічого не зробили?.. Питання, на яке ми не отримаємо відповіді, бо хтось може спокійно прикриватися військовою таємницею чи неможливістю розкриття техніки ведення бою, виведення військ і т.д. В нас, бачте, війна, всього знати цивільним громадянам не можна.

Проте, якби не було, з Дебальцевого вийшли хлопці. Хтось загинув, але хтось таки вийшов, залишився живим. Журналіст Олександр Михельсон писав:

«Друг вийшов із Дебальцевого. Просто боєць. Просто прорвався з РПК, якщо ви розумієте. І з «макаром». РПК тягнув на плечі. Ішов 5 діб. У мене нема слів».

Тобто, не все так погано з цим виводом. Варто зазначити, вивід військ – це операція надскладна.  Але є тут ще дещо дуже погане. Забути Дебальцеве, як ми швидко забули Іловайськ, не вийде.

6 березня на засідання Радбезу ООН Саманта Пауер, представник США, заявила про п’ятсот тіл, знайдених у Дебальцевому після того, як туди увійшли російсько-сепаратитстькі війська.

11086588_758424260921955_783212023_o

Ось її пряма мова «Звіт з Офісу з координації гуманітарних питань ООН в кінці минулого місяця засвідчив, що 500 тіл було знайдено в будинках і підвалах в кінці облоги – 500 тіл. Будинки та підвали, де люди ховалися від нескінченних обстрілів за допомогою мінометів і ракет російського виробництва (…) Повторюю, 500 тіл були знайдені в будинках і підвалах, де люди шукали притулок».

Депутат Верховної Ради, колишній журналіст Ігор Луценко пише: «За декілька днів від вогню російської артилерії в Дебальцевому Україна втратила величезну кількість громадян, котра складає трохи менше десятої частини усіх жертв за цілий рік російської агресії. Очевидно, що більша частина цих загиблих – мирні люди.

Ця визначна своїм сумом подія мала б отримати гучну реакцію від Президента, начальників силових відомств, також тих інституцій, котрі захищають права людини. Це величезна втрата для нації, яку слід було б осмислити і у відповідь на яку варто було б спланувати ретельно продуману реакцію. На жаль, ця приголомшлива цифра не стала предметом великої дискусії в урядових колах.

А дискусія потрібна.

Чи було зроблено урядовими структурами (МНС в першу чергу) все необхідне, щоб забезпечити евакуацію усіх, хто хотів виїхати з Дебальцевого? Якщо відвід військ було сплановано, то чи була евакуація мирного населення так само наперед спланована? Чи було цей план виконано, і чому все ж сталися такі жертви?

Яким чином нам слід діяти, щоб не допустити повторення масової загибелі мирного населення у випадку атаки російсько-терористичних військ на інші українські міста?

Чи варто нам оголяти фронт, відводячи важке озброєння – за очевидного невиконання аналогічних дій противником? Чи не ризикуємо ми таким чином підставити під удар мирне населення прифронтових міст?

Врешті, ми маємо бути готовими до того, щоб робити жорсткі висновки, особливо, якщо виявиться, що трагедія сталася через бездіяльність посадовців».

11071964_758424534255261_1343570653_o

Можливо, колись історія назве це етнічною зачисткою. Що взагалі зараз відбувається? А може, бойовики вже настільки втратили сенс війни з українськими військовими, що їм зараз просто хочеться вбивати: мирне населення, своїх співбратів, будь-кого, хто йшов по вулиці.

Можна багато аналізувати і назвати події в Дебальцеве якимось особливим ім’ям. Але для мене Дебальцеве – це просто війна. Як і Горлівка, Іловайськ, Донецьк, Луганськ, Станиця Луганська, Ізварине, Алчевськ, Красний Луч, Сніжне, Ясинувата, Амвросіївка, Піски і всі населені пункти, які знають, що таке війна.

Я не була в Дебальцевому, зрештою, не є політичним чи військовим експертом, щоби робити якісь фахові, професійні висновки і казати, що саме там відбувалось і чому стільки жертв, особливо серед мирного населення. Висновок хочу подати словами вже згадуваного тут Ігоря Луценка:

«Цікаво, а співвідношення сил між СРСР та УПА у 1946 році було яким?
Війну тоді, які і зараз, «неможливо виграти військовим шляхом»?

11085629_758424570921924_1533732271_o

Хто сильніший – тоді Сталін чи зараз Путін?  В кого міцніші позиції всередині країни –  у генсека чи у президента?  На кого сильніше тиснула тоді світова спільнота? Скільки ручок зламав Сталін на міжнародних зустрічах від злості? Скільки важкого озброєння було в УПА? Були у них невичерпні боєприпаси, як зараз? Чи був у них тил з сорокамільйонним народом, мирні міста, сотні безкоштовних лікарень, чи літали вони на хірургічні операції у Лондон, Тель-Авів і назад? Ротація, дискотеки, санаторії? Акції підтримки, прозорі скриньки в супермаркетах?

Судом історії ми приречені на перемогу, не вистачає віри і злості»!

Анастасія Шибіко

фото автора

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment