Донбас зсередини. «Нам було не до навчання»

In Архів

Новогродівка – Селидове – Макіївка – Донецьк – Ганзівка – Артемівськ – Київ. Це не маршрут нового поїзда, автобуса чи електрички. Це приблизна карта дислокації за останні півтора року однієї людини. Однієї людини, котра стала справжнім заручником ситуації. Людини, яка живе в зоні АТО…

Можеш пригадати, з чого все почалося? З чого почалася війна саме для тебе?

Для мене вона почалася з людей в масках… Особливо з їх появи, коли вранці тебе зустрічає не веселий натовп студентів, який біжить на маршрутку, а людина в масці, з наполегливим проханням «пред’явіть ваші документи в розгорнутому вигляді, сторінку прописки».

MZCdj-bS5lw

Я так розумію, мова йде про блокпости. На той момент, які в тебе були маршрути? Куди найчастіше їздила?

Їздила з дому, або від бабусі, з Селидового, у якої тоді часто гостювала. І, звичайно ж, найчастіше на навчання, в Донецьк. Виїзд з Артемівська, а попереду 5 блокпостів, так що документи можна не ховати взагалі.

qonAoEPt4ik

До речі про навчання. Як воно вчитися в таких умовах?

Вчитися? Не можу пригадати, щоб в той сумнозвісний семестр взагалі хтось вчився… всі «намагалися» вчитися… ну, як намагалися, трохи підучувалися. Багато хто з батьків не горіли бажанням відправляти своїх дітей вчитися, коли містом бігають хлопці в масках і зі зброєю, незаконно приватизуючи нажите чужим потом і кров’ю майно. Семестр йшов у звичайному режимі, але всі хотіли чимскоріш закрити борги і швидше поїхати подалі від цього хаосу. Наспіх написані іспити, пройдені і не до кінця закриті практики, огидні, зроблені наспіх курсові… було не до навчання.

Я знаю, що під час навчання ти потрапила в, м’яко кажучи, неприємну ситуацію. Розумію, що складно про це говорити, але постарайся згадати той день.

Я би сказала, цей день став точкою відліку, коли Донецьк «закрився від зовнішнього світу». Два тижні в темпі «пред’явіть ваші документи» пройшли швидко і всі собі думали, що на цьому все і закінчиться, але, як кажуть, понеділок день важкий…

Ще з самого ранку, коли я приїхала на першу пару, в небі були чутні звуки постійного дзижчання: десь неподалік літали вертольоти. Ну, вертоліт і вертоліт, вони були мало кому цікаві, адже на носі 4 контрольні і всі більше переймалися, як розіпхати шпаргалки по кишенях, ніж тим, що відбувалося в районах донецького аеропорту і ж/д вокзалу…

Але в другій половині дня ми помітили, що постійні звуки вертольотів стаютьвсе частішими, ближчими і голоснішими – і це вже не залишало нас у спокої. В одногрупників розривалися телефони від дзвінків батьків, які говорили такі речі, що ті навіть посміювалися: мовляв, «Що? У нас? Ну, ти ж про Донецьк?»

Остання пара. Мої думки зайняті контрольною з однієї із дисциплін, і мене все ще мало цікавить, де і що відбувається…

Тут мені зателефонувала бабуся і запитала, чи приїду я до неї, і чи варто взагалі їхати, адже по новинах передали, що бомблять аеропорт… Так, я правильно сказала: бомблять, тому що на той момент дійсно здавалося, що його не звільняють, а саме бомблять, оскільки про це кричали навколо всі… хто б знав, що насправді все було зовсім інакше.

Людина, яка дивиться на чисте небо, сонце і пташок, яка навіть не уявляє, що діється на іншому кінці міста, навряд чи повірить, що раптом, ні з того, ні з сього «бомблять».

mWMzRVBreM0

Уже сидячи в маршрутці, яка їхала по вулиці Артема, я зрозуміла, що це не жарт. Було дико спекотно, багато народу, який поспішав у своїх справах. По радіо почалися новини. Передавали, що близько години тому аеропорт був захоплений і зараз за нього йде бій, між ДНР та українськими військами. Бій плавно переходив і на ж/д вокзал, де вже евакуювали людей, і на той момент вже було вбито молодого хлопця… Звучало це як злий жарт. Ну, якось не вірилося. Але відчуття, скажу, передати складно… ніколи такого зі мною не було. При жарі градусів 30 у мене мурашки від холоду побігли по спині. Телефон дзвонив безперестанку, мені телефонувала мама, яка панікувала не менше за мене.

Доїхавши до ж/д, я побачила неймовірну кількість людей, які до евакуації перебували на території і всередині вокзалу. Моя маршрутка, яка їде на західний автовокзал, в Куйбишевський район Донецька, неподалік від села Піски, спізнювалася. Над головою все ще літали вертольоти, і за вокзалом, осторонь аеропорту, лунали вибухи. Я їх чула вперше у своєму житті. Коли я, нарешті, потрапила на автовокзал, на якому стояло людей 20 від сили, завила повітряна сирена. Людей просили, в цілях безпеки, спуститися в підвали. А які підвали на вокзалі? Відкрита місцевість… далі – траса і поля…

Уже виїхавши з Донецька, протягом тридцяти хвилин в автобусі ніхто і слова не промовив. Здавалося, що навіть температура тіла була вища за температуру повітря. Уже в сорока кілометрах від Донецька, коли я вийшла з автобуса, і зловила на собі погляди людей на зупинках, які дивилися на нас, і не розуміли переляку в наших очах – саме тоді я зрозуміла, що вперше за півгодини змогла видихнути…

CmajCKoxEY0

Багато хто з твоїх приятелів по університету перевелися в інші міста, деякі виїхали з країни, а дехто взагалі кинув навчання. Яке рішення прийняла ти?

Звичайно, мені здавалося, що до початку навчального року все стабілізується і ми як завжди приїдемо в академію… принаймні, влада нам таке обіцяла… але от уже вересень проходить, а ми все ще не вчимося. Академія оголошує про початок навчання з 1 жовтня, я збираю речі, але в ніч перед виїздом, бої переходять ближче до центру Донецька, і я залишаюся вдома, в Артемівську. Через тиждень ми з мамою розуміємо, що все тільки починається і, взявши квитки, через два дні приїжджаємо до столиці, де я зараз і перебуваю.

Як столичні поставилися до гостей з Донбасу?

Природно, всі, хто приїхав до Києва, очікували легкої неприязні з боку столичних однолітків, але, як виявилося, молодь тут набагато гуманніша, розумніша і прогресивніша за старше покоління. Дивно, але факт. Дуже багатьом «дорослим» було простіше обізвати «сепаратистом», ніж зрозуміти ситуацію. Ти з Донецької області? Привіт сепаратистам. І не важливо, патріот ти чи ні. Але найбільше мене вразив викладач політології… ПОЛІТОЛОГІЇ! Він з піною у рота доводив моїм новим одногрупникам що «на Донбасі одні бритоголові бандити, і досі… досі, уявіть собі, заведено, що, якщо ти бандерівець – без розмов, на вила!» Добре, що молодь у наш час не вникає у всю ту маячню, яку публікують у ЗМІ і показують по ТБ, але, як виявилося, в університеті успішно промивають мізки і без допомоги журналістів. І ЦІ ЛЮДИ НАС ВЧАТЬ. Так, може, проблема не в «бандерівцях», не в «бритоголових бандитах», не в «східній і західній Україні» і не в «Україні і Росії», а в нас самих? Ми вчимо дітей, не як правильно жити, а навичкам того, як розпалити ворожнечу; вчимо їх, як забирати це життя і розв’язувати війни.

Як взагалі протікає життя в столиці? Коли я була в Києві, під час війни на Донбасі – у  мене було таке відчуття, що всім наплювати, що Київ – це зовсім інша планета. Яка думка склалася в тебе?

Київ – це дійсно «інший маленький світ». Є стіни, за які столиця не виходить. Кияни з радістю «їдять» те, що їм дають. А дають їм тільки те, що вигідно товаришам «нагорі».

По приїзду я жодного разу не почула від викладачів абревіатуру «АТО». У нас її вимовляють по 100 разів на день. Це вже частина життя. Це вже норма. Це звичка. Вони ж уперто її не говорять, АТО для них не існує. Хоча, молоді люди постійно збирають допомогу бійцям, так, в місті дуже багато волонтерів. Є велике бажання допомогти хоча би чим-небудь. Але старше покоління знає тільки одне слово – Майдан. Для них це якийсь ідол, ритуал. Вони йому «поклоняються». Майдан – найжахливіше в історії країни, про нього говорять, співають, пишуть вірші, влаштовують жалобні дні. У нас в країні падає культура, патріотизм, розвиток в цілому… але при цьому, я жодного разу не почула, що на сході гинуть молоді хлопці, яким немає і 20, жінки, старші люди, гинуть тисячами діти… уяви, за рік… за рік загинуло більше дітей, ніж народилося. Через 9 місяців можна подарувати світові одну маленьку людину, лише одну. А за останні 9 місяців, скільки вже загинуло?.. Для них ця інформація не така важлива, як Майдан. А шкода. У кожного своя трагедія, розумію. Звинувачувати людей в цьому, звичайно, не можна – адже, що їм сказали, в те вони і повірили. Вони неначе знаходяться в консервній банці. І цю банку неможливо відкрити. Скажу так: хто хоче, рано чи пізно, добереться до правди.

CsLBQSfH0nk

Культ Майдану і закриті очі на війну. «Небесна сотня» і тисячі загиблих на Сході… Як думаєш, чому одне вигідно «просувати» в маси, а інше практичніше замовчувати?

Тому що насправді на Майдан влада не мала впливу, він для неї був такою ж несподіванкою, як і для всіх інших. Під наглядом телеканалів і тисяч громадян, неможливо було лити всій країні у вуха якусь гарну брехню. Не можна було заховати дії влади. АТО – це дуже закрита зона. АТО не вигідно висвітлювати, інакше всі почнуть копатися в тому і зрозуміють, що обіцянки і слова нашого головнокомандуючого – просто вода.

Коли армія виходила з Дебальцевого, на всіх каналах показували інтерв’ю президента, який переконував прилиплий до екранів народ, що «ніхто їх не кидав, їм всього вистачає, всі вийшли організовано і спокійно, так планувалося».

Але було смішно спостерігати, як відразу після цього, показували хлопців, які розповідали, як вони бігли, що було сил: без їжі, води, медикаментів і зброї… Зрозумій, вони влаштовують жалобні дні Майдану, щоб люди («планктон», як вони нас називають) відволікалися, а самі під прикриттям АТО крутять країною, як їм зручно, адже, ти ж знаєш, «піпл схаває»…

Як зараз справи в самому Артемівську? Наскільки мені відомо, намічався якийсь скандал навколо «Артемсолі»

На даний момент тихо. Звичайно, були спроби підірвати спокій у місті, думаю, і зараз є, але містечко тримається і не піддається. «Артемсіль» цілий і неушкоджений, незважаючи на те, що ДНР і ЗМІ його вже багато разів намагалися «розбомбити». Все так само справно працює. Близько місяця тому Росія заборонила ввезення артемівської солі, в надії, що завод дуже пошкодує про свою симпатію до України, але від цього ніхто особливо не засмутився, тільки зітхнули з полегшенням.

Y1W6yOP6hOk

В Артемівську лікарню часто привозять поранених солдатів. Чи всього вистачає медикам? Чи допомагають їм жителі міста?

Артемівськ дуже маленький: як в масштабі, так і з обслуговуванням лікарень. При великому напливі поранених воїнів не завжди всього вистачає, часом навіть немає потрібного обладнання, але при будь-якій потребі лікарні забезпечують всім необхідним. Малувато і «швидких», і палат, але як для своєї території, місто старається з усіх сил, і це стосується не тільки меддопомоги, але й пошуку житла для хлопців, яким просто немає де зупиниться. Місцеві жителі «розбирають» бійців прямо на вулиці, пропонуючи їм дах над головою.

На даний момент Артемівськ – українське місто. Як місцеві ставляться до української влади? Наскільки підтримують її?

Не можна сказати, що вони підтримують владу… скоріше підтримують «військову владу» – звичайних хлопців, які захищають їх. Напевно, для людей ті, хто вже давно на керуючих посадах, не є показником правдивої влади, авторитетом. Звичайно, тут ще є багато людей, які аж ніяк не раді тому, що Артемівськ залишається в складі України, але місто все сильніше наповнюється духом патріотизму. Потихеньку, повільно, але наповнюється.

А якщо проаналізувати твоє оточення. Чого хочуть люди на Донбасі? На що сподіваються?

На мир, тільки і всього. Зараз це найважливіше і найголовніше з усіх інших факторів. На право вибору, на право коригування під звичайний робочий клас тих законів, які «штампує» мало не кожен день наша вельмишановна ВРУ.

А як щодо тих, хто хоче в ДНР? Вони розуміють, що є розмінною монетою для Путіна? Яка психологія у цих людей?

Ні, не думаю. Люди, які залишилися в ДНР, і варилися в цьому весь той час, поки йшли і йдуть бої, навряд чи це розуміють. Це щось на зразок другого Києва: що дали – те і проковтнули. Вони щиро вірять, що ДНР дійде до Києва, і що буде відразу все добре. Надія – це звісно чудово, особливо віра в те, що все буде добре. Але, щоб було, як мріється, щоб побудувати нову державу, потрібно не один рік вкладати сили і ресурси в її розвиток, не один рік на неї працювати. Але народу здається, що все буде чудово відразу, як тільки закінчиться війна. Ні, не буде. Війна закінчиться, перестануть гинути люди (що найголовніше), але відразу хорошого життя не буде… потрібно прожити ще не один десяток років, щоб побудувати нову, сильну, міцну, яка стоятиме на ногах, а не на колінах, яка вмітиме забезпечити всіх, хто в ній живе, державу.

На будь-якій війні є місце таким поняттям як дружба, любов. Твій хлопець зараз перебуває в самому епіцентрі бойових дій. Як це – любити всупереч усьому? Як це – бути дівчиною солдата?

Це і приємно, і складно водночас. Приємно усвідомлювати, що така людина не буде пасувати перед життєвими або побутовими труднощами, що він – надійна опора, людина, якій можна довіряти. Не просто встати і піти добровільно туди, куди роками декого не затягнеш. І за це я його дуже поважаю. Адже така робота, як служба Батьківщини, не дає чіткого графіка. Сьогодні тут, завтра там. Завжди переживаєш, завжди хвилюєшся. Це не той хлопець, який пише повідомлення і дзвонить цілодобово.

Особливо складно, коли стосунки на відстані. На вимушеній відстані. Важко сприймати і розуміти це, тому що, як будь-якій дівчині, мені хочеться уваги. Але, якщо почуття є, то воно того варте. Варто «пережити це, перетерпіти цей не простий період життя». Багато хто зараз мучиться від нестачі лайків на фото від коханих, від невідправлених смайликів або бездушно відправлених смайликів у соціальних мережах… дивно за цим спостерігати, адже для мене радість – один дзвінок, навіть нехай цей дзвінок зроблений один раз на тиждень з інформацією, що «я живий, здоровий, що все добре».

hu4rHQbUy-s

Як думаєш, коли настане мир? Які наслідки матиме ця війна?

Складно навіть уявити коли. Завжди сподіваєшся, що ось-ось все буде добре, але мир кожного разу «зривається». Ця війна вже має незворотні наслідки: розруха в містах, нескінченна кількість перерваних життів, недовіра українців до своєї влади, недовіра українців один до одного. За цей час на тлі політичних суперечок розпалася велика кількість сімей… Майбутнє, на жаль, поки що настільки туманне, що не уявляєш навіть, що буде завтра.

SYON2or3VD8

P.S. оригінал інтерв’ю можна прочитати тут http://abracadabra8118.blogspot.com/

 

 

  Марина ТАМБОВЦЕВА

фото:Інтернет

 

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment