«Коли повернувся зі Сходу, зрозумів що таке вірити». Інтерв’ю з бійцем-добровольцем

In Архів

Сергій народився в невеликому містечку Кам’янка-Бузька, з дитинства мав сильний і впертий характер. Закінчивши училище, відбув 3 роки воєнної служби, але своє життя пов’зувати з армією не хотів. Літом 2014, розуміючи, що на передовій стоять хлопці віку його сина, пішов у військкомат добровільно. Восени його відправили на Схід.

- Розкажіть, що ви робили, коли приїхали на фронт?

“Нашу роту «Бізонів» залишили в селі Нікішино обороняти фронт, бо сусіднім селом було Дебальцеве. Нас було 19 мужиків,то ми швидко пристосувались, поділили обов’язки. Я з гранатомета вмію стріляти, тому хлопці дали мені позивний «Рембо».

- Які обов’язки мали інші чоловіки Вашої роти?

“Ой ви знаєте, був в нас такий Міша, тай й не тільки він. То ми обідали, Міша попросив мене вийти з ним і каже: «Слухай, давай я при тобі автомат розберу і зберу, бо я його третій раз в руках тримаю». Такі молоді хлопці, багато кого ми вчили елементарних речей. Ми як брати були, навіть більше. Хлопці не витримували, бо бої йшли по сім-дванадцять годин. Дехто просто вибігав з окопів під кулі, щоб не мучитись, бо не могли витримати морально”.

- А що для Вас було найважчим на фронті?

“Затишшя. Бо коли не стріляють і все тихо, не знаєш чого чекати. То ми пробували себе якось відволікати. В нас там корова була – трофейна:12 літрів молока давала. Два котика, Барсік і Чортік, були в мене. “Чортік”, бо він такий ошарашений був, як чортик з табакерки. А Барс нам помагав, він коли під ковдру ліз, я зразу вставав і одягав бронижилет. Тварини зразу чують. В пацанів з іншої роти гусак був – та сама ситуація”.

- Де Ви брали амуніцію, їжу, ліки?

“Тут велика подяка волонтерам. Ми мали все, не буду жалітися. Екіпіровку нам держава таку видала, що ми в касках зупу варили. Дівчата нам привезли і бронижелети, і ліки. Сигарети і солодкого найбільше хотілося. Ми ще роздавали хліб тим сім’ям, які не виїхали з Нікішино, бо вони місяцями хліб в руках не тримали. Нам аж сльози на очі навертались, коли вони нам дякували”.

- А як ви спілкувалися з рідними?

“Зв’язок то був, то не було, але дуже хотілося чути рідних. Нам волонтери привозили з дому передачі, фотографії, малюнки від дітей. Для нас ті картинки були як амулети, ми їх біля серця носили, а хто біля ліжка вішав”.

- Що змінилося у Вас після повернення додому?

“Та все змінилося, Коли приїхав зі Сходу, зрозумів що таке вірити. Розумієте, коли по тобі «працює» снайпер, то нічого більше не залишається як вірити. А вже потім приходить час, коли сидимо після бою і сміємося з хлопцями, щоб психологічно відволіктися від всього. Я там почував себе своїм, ми там всі мали спільну мету – повбивати «сєпарів» і захистити свою сімю, дітей, всіх людей…”

- Чи маєте ви якісь пільги ? Адже воювали в зоні АТО.

“Та які пільги, як наш президент і вся їхня бригада москалів шоколадом «Рошеном» годує, мали б совість”.

- Що заставило Вас повернутися додому?

“Я був там 4 місяці, і під час бою мені попав снаряд в плече, а потім я ще ногу зламав. Я б не доїхав до Львова, тому мене оперували у Вінниці. Весело було в лікарні, бо також зі “своїми” лежав. І волонтерка мені подарувала весло, бо я колись веслуванням займався, а вона майстер спорту по каноє. То тепер мій оберіг”.

- Що Ви плануєте робити коли заживе нога і плече?

“Я поїду на Схід, а що іще?! Я буду битися за тих звичайних людей, які живуть в тій країні, за їхніх дітей і своїх батьків. Бо ні кроку назад, або перемога, або смерть. І Бог з нами!”

 

Оксана Роса

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment