«Я не можу сказати, що мене вражають розмови тільки з духовенством, насправді мене вражає моя робота, оскільки я постійно шукаю нових персонажів» – Юліана Лавриш

In Архів

Викладач кафедри нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка, дописує кандидатську. Працює в релігійній журналістиці та веде колонку на тему медій та релігії у газеті «День». Дописує для сайту «Духовна велич Львова», який спрямований на пошук порозуміння між різними конфесіями.  Юліана Лавриш розповіла для сайту PostМайдан про роль релігійного журналіста в сучасному суспільстві та поділилася досвідом вдалого поєднання теорії та практики у журналістиці.

Bp8xllLSM3o

Юліано, як Вам вдається поєднувати роботу викладача та релігійного журналіста?

Я вважаю, що потрібно займатись академічною журналістикою для того, аби розуміти сенсові речі, які є в нашому медіа процесі. Та водночас вважаю, що без практичного досвіду, я не можу бути добрим педагогом. Журналістика не є теоретичною наукою, ми можемо знати 30% теорії, але все здобувається на практиці. Саме тому вирішила, що для мене якісно буде поєднати ці дві канви, і бути комплексним журналістом. В науці  фактично досліджую те, що роблю на практиці, оскільки я досліджую як церква комунікує з суспільством через інтернет-ресурси та через соціальні мережі.

Яка роль релігійного журналіста у суспільстві, тим більш у такій складній суспільно-політичній ситуації?

Якщо розглядати події виключно цих двох років, починаючи від Майдану в 2013 році і закінчуючи теперішньою війною на Сході. Як науковець який досліджував цей сегмент я можу говорити, що комунікація між церквою  і суспільством на тлі цих років дещо змінилася. Суспільство почало по-іншому ставитися до церкви. Суспільство зрозуміло, що церква може бути разом з ним на Майдані, в окопі, може бути всюди. І цей час, коли були перші розстріли на Майдані, я мала можливість спостерігати як люди йшли в храм. Ключова точка нашого майдану це 30 листопада, коли молодь побігла в Михайлівський монастир. Я собі не раз ставила це питання, чому молодь не побігла скажімо в готелі чи кафе? На Хрещатику їх дуже багато, але молодь побігла чомусь в храм. Я думаю, що ментально в нас українців закладена, починаючи з 988 року, глибинна платформа нашої християнської сутності. Тим паче сьогодні комунікація дещо змінила свої діапазони, зокрема наші військові на Сході дуже сильно потребують наших військових капеланів. І ми бачимо що церква там присутня. Незважаючи на те, що ми не маємо інституту військового капеланства на законодавчому рівні, як це є в США чи в країнах НАТО, де військовий капелан має соціальний пакет, де він є держслужбовцем у війську і має свої обов’язки. Я для себе, як для релігійного журналіста вибрала стратегію говорити з духовенством про те, як подолати психологічну кризу, яка є сьогодні в суспільстві. Ми маємо зараз дуже багато проблем з військовими, які повертаються додому з війни і потрапляють в мирну ситуацію, і не знають, що з тим миром робити. В них є психологічні зрушення. Плюс ми маємо проблеми із сім’ями військових, які загинули, або які є на Сході. Релігійний журналіст має показувати, що є вихід з цих проблем.

Які є типові помилки релігійного журналіста?

Я в релігійній журналістиці працюю лише 4 роки, і не претендую на звання гуру. Але я можу говорити з точки зору того, що мені не подобається в релігійній журналістиці. Однією із сенсових помилок, є те, що церкву сприймають крізь призму скандалів і сенсацій. Це не означає, що ми маємо закрити очі на всі проблеми, які є в церкві. Але ми маємо розуміти, що церква не ідеальна, і її наповнюють люди, які є гріховними. Не можна уявляти церкву божественною, бо вона складається з людей. Також не варто рівняти всіх під одну копірку. Зараз є дуже багато матеріалів про те, що московський патріархат є суцільним негативом у нашому суспільстві.  Звичайно є певні проблеми, але я особисто знаю прекрасних священиків, і говорити про те, що вони всі є злочинцями і зрадниками, не можу. Що стосується технічних помилок, це насамперед звертання до духовенства та розуміння структури церкви. Помилкою є також те, коли церкву сприймають як політичну фракцію  і журналісти ставлять питання духовенству за таким же алгоритмом.

Кого з релігійних журналістів Ви вважаєте своїм наставником, і на кого, можливо, рівняєтесь?

Коли я ще працювала в світських ЗМІ Львівщини, то бачила потребу писати фахово на релігійну тематику, на що не раз чула відповідь, що це не рейтингово. Напевно для мене наставницею в релігійній журналістиці є Клара Гуцик, але вона на жаль вже померла. Коли я розмовляла з Ларисою Івшиною з газети «День», я сказала, що є потреба писати колонку на релігійну тематику і продовжувати те, що робила Клара Гуцик в газеті «День». На що вона погодилася, хоч я і не претендую на ідеал та безпомилковість у висвітленні комунікації між Церквою і суспільством. Читаючи книгу Клари Пилипів «Апокрифи Клари Гуцик», я зрозуміла, що  це зразок тої релігійної журналістики, яка потрібна. Бо релігійна журналістика є дуже делікатною, зокрема у нас в Україні, де є більше ніж 50 різних релігійних напрямків, між якими слід знайти точки порозуміння.

Якими найяскравішими спогадами  від спілкування з духовенством ви можете поділитись?

Найбільш мене вразило моє недавнє інтерв’ю для газети «День» з митрополитом Переяслав-Хмельницький і ВишневськийУПЦ (МП) Олександром Драбинко. Мене вразила  простота цієї людини, його інакшість та прогресивність. Також залишило приємні спогади, моє інтерв’ю з мусульманином, муфтієм, Шейхом Саїдом Ісмагіловим. Ця людина цікава, тому що я робила з ним три інтерв’ю. Це вперше у моїй журналістській практиці. Ця людина це свідчення того, як можна співпрацювати між релігіями. Коли він проживав в Донецьку він був одним із ключових лідерів молитовного намету. Був момент коли греко-католицького священика отця Тихона Кульбабу, який тоді проживав в Донецьку (він разом із Шейхом Саїдом Ісмагіловим розвивав ідею молитовного намету для порозуміння між релігіями та конфесіями), викрали сепаратисти і він був в полоні. І Шейх Саїд, мусульманин, зробив все для того, щоб визволити греко-католицького священика з полону. Отцю Тихону загрожувала смерть, оскільки він хворий на діабет. А сепаратисти годували його вуглеводами і це вже доходило до стану коми. І так само мене вразив отець Тихон, який розповідав мені про свій полон, про те як він все відчував.  Та я не можу сказати, що мене вражають розмови тільки з духовенством, насправді найбільше вражає моя робота оскільки, я постійно шукаю нових персонажів. І зокрема зовсім нещодавно мене вразила розмова з маленьким 12 літнім хлопчиком, який вірить в Бога. Найбільше мене вражають пересічні люди, які своєю вірою та духовним балансом змінюють світ.

 

Соломія Олексієвець

Фото:Інтернет

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment