На лінії вогню

In Архів

 В бій ідуть не лише старики. Безліч молодих та відважних хлопців стали на захист нашої країни. У кожного з них своя історія, свої сподівання та надії, свої думки та мрії, втім, слід зауважити, що в роки, здавалося б безтурботної молодості, війна перетворила, а можливо й перевиховала зовсім по-дорослому. Олексій Землянко на війну потрапив у свої 23 роки, а саме в полк спеціального призначення Азов, який є у складі національній гвардії України. «Ми є захисники Батьківщини. І на даний час, найбільш озброєний підрозділ Української армії» – розповідає солдат.

Розкажи про себе, що ти робив до того, як поїхав на війну.

До війни я працював у Черкаському воєнному госпіталі. Паралельно з цим, був учасником в різних громадських організаціях, такі як «Національний Альянс» та «Соціал-національна Асамблея». Також багато мандрував, що мабуть дало мені розуміння того, яка прекрасна наша країна.

xb9C8I5O7Uo

 

Як потрапив в зону АТО?

Я проходив курси молодого бійця, він тривав три місяці. Потім безпосередньо на зоні АТО на базі. Також проводили підготовки коли в нас не було бойових завдань Інструктори ознайомлювали з танками та мінно-вибуховими справами. Та основну частину знань ми отримали на полі бою.

До батальйону потрапив минулого року. Тоді якраз проводили інтенсивний набір спричинений іловайським котлом, й саме в цей час виникнув план розширити полк. На військовій підготовці заприятелював з кримчанами та дніпрянами з яким  й в подальшому служив. Безпосередньо в зону АТО я потрапив в грудні 2014 року, а саме в розвідувально-диверсійну групу будучи там медиком. На війну я потрапив в 23 роки, а свій 24-й рік народження святкував на бойовому виході, саме в цей час проводилась інтенсивна підготовка до ново-азовської операції.

Яких людей ти зустрів?

Взагалі наша команда була як солянка. Наша рота була мабуть найбільш інтернаціональна. У нас були і білоруси, греки, французи, та як не дивно були також росіяни які виступали проти путінського режиму. Найбільше заприятелював з Борном та Кузею. Вони переселенці з окупованого Криму. Це одні із морпіхів, які тримали оборону й залишалися вірними своїй державі. Загалом з ними завжди було весело і що саме головне, я їм довіряв.   

yvkiozGu_Sc

 

Подивившись на розгромлені  і пусті вулиці, виникає враження, що це в певній мірі Український Чорнобиль спричинений вибухами війни. Які думки, коли знаходишся в такому пустому і зруйнованому місті, яке можна сказати вже й не так давно виглядало зовсім протилежно ніж тепер.

Місто пустує. Молоді дуже мало. Маріуполь ще нормально, а от Широкіне наганяє страшну тугу і страх, через те, що робить війна. Знищені будинки, покинуті напризволяще тварини, яких ми підгодовували. А в голові лише думки про те, щоб війна не дійшла до рідної домівки.

Таке страшне слово як «обстріли», які вони були і наслідки від них?

Перший відбувся 14-го, коли на нас пішли в наступ приблизно 5-ї ранку. В цей час я знаходився в маяку, це був головний штаб на передовій. Нам тоді повідомили, що нас оточують, а по будівлі з годину стріляли з танка, стіни трусилися. В ті години ми почали між собою розмовляти про те, що буде важко звідси вибратися живим.

Найбільше поранень в нас були осколочні, від пуль дуже рідко.

Найстрашніші обстріли для мене були в Широкіно. Перший 15-16 лютого, стріляли в нас зі всього, з чого лише було можна. Був момент, коли я не звертаючи уваги на заборони, взяв телефон, набрав номер мами, щоб просто сказати, що в мене все добре й, що ми повертаємось вже на базу. Хоча в той момент я не був впевнений, що поїду назад живим. В ці дні ми втратили багато друзів. Також багато отримали поранення і не повернулися в стрій. Втім, перед виходом на бойове завдання ми займали черги, таких, хто не хотів і ти не було.

Q6PyHQuHhOk

 

Чого найбільше не вистачало?

Не вистачало теплого ліжка, спокійного, безтурботного минулого. Були сильні морози і, час від часу здавалося, що відморозив ноги і ніч не закінчиться. Весна стала для нас подарунком, таким же цінним, як перемога.

Відчуття страху, чи був він присутній, адже в такому віці потрапити на війну, це потрібно бути хоробрим.

Над віком не замислювався, лякало лише те, що буде з моїми рідними, як вони будуть без моєї допомоги. Я один чоловік в сім’ї, тому ці питання мене хвилювали, часто думав про сестру і маму.

IMOY5vNEORs

Кажуть, що люди приходять іншими з війни, що вона міняє. Що змінилося в тобі?

Так, звичайно, що змінюються. Це я бачив в хлопчаках, яким лише виповнилося18 років, та якої серйозності та впевненості набули за рік. Щодо себе, можу сказати, що цивільні проблеми стали для мене простішими, а переоцінивши життя, отримав оцінку минулого й майбутнього.

Що допомагало боротися  і підтримувати свій дух?

Особисто мене підтримувала віра в побратимів та бажання повернутися живим. Часто, у важкі хвилини, коли надія зникала, я думав про те, що зроблю коли повернуся. Почав вірити в свої обереги і почав помічати в них магічну силу. Не той воїн сміливий, який не боїться, всі ми боїмося, а той, який вміє цей страх перебороти, встати та піти.

 

                                                                                                        Перевізник Іванна

                                                                                                           фото: Олексій Землянко

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment