Отар Довженко : “Журналістика починається там, де з’являється відповідальність за регулярне і вчасне донесення цих історій”

In Архів

Свобода слова – сильна зброя, якою вміло користуються тисячі борців за правду щодня. Таких борців у нашій країні називають четвертою владою. Мова піде про журналістів. У час великих змін в Україні з’явилися різні нові аспекти, методи і напрями роботи журналіста. Про такі зміни варто говорити з тим, хто “вариться” у такому середовищі. До розмови PostМайдан запросив відомого практика-теоретика Отара Довженка і він поділився своїми думками, що таке для нього журналістика, якою вона є сьогодні, якіїй потрібні зміни та загалом про роботу у цій сфері.

- Скажіть, будь ласка, що у Вашому розумінніє журналістикою?

- Журналістика – це розповідати історії про світ, у якому ми живемо, людям, які не мають змоги чи охоти досліджувати його самотужки. Нерегулярно це роблять представники різних професій, або й люди без професії. Власне, журналістика починається там, де з’являється відповідальність за регулярне і вчасне донесення цих історій (новин, аналітики, думок, картинок) до аудиторії. У глобальному масштабі журналістика еволюціонує разом із світом, переходячи на нові технічні платформи та модернізуючись, але її суть залишається тією самою.

- Що б Ви змінили у сучасній журналістиці?

- В Україні ситуація є специфічною, бо більшість ЗМІ – каналів, які журналісти використовують для донесення своїхісторій до аудиторії, – є залежними не від аудиторії чи ринку, а від власників: бізнесменіві політиків. Тому місце відповідальності перед аудиторією займає відповідальність перед інвестором. Безперечно, я змінив би це, якби міг. Але натомість працюю над тим, щоб молоді журналісти, які в мене вчаться, виходили від нас, зі Школи журналістики Українського католицького університету, готовими створювати іншу медійну реальність, де діятимуть стандарти й не доведеться переступати через себе. І це досить часто вдається.

- Як Ви ставитеся до «продажних» журналістів?

- Власне, продажність журналістів, себто готовність виконувати замовлення, спотворювати картину світу в чиїхосьінтересах, додавати до своїхісторій прихований зміст, якого там не мало би бути, – це найболючіший симптом хвороби наших медій. Це означає, що більшість ЗМІ в Українііснує лише для того, щоб періодично бути використаними не за призначенням. З іншого боку, єдиний вихідіз цієї ситуації лежить у площині природного добору, що означає, що більшість ЗМІ мали б закритись, а тисячі людей утратити роботу. Тому кожен думає: нехай буде реформа, роздержавлення, чесний ринок, деолігархізація, але нехай це торкнеться всіх, а не мене.

- Якою має бути газета, щоб Ви захотіли її прочитати?

- Газета, щоб я її прочитав, має бути електронною. Я вже давно не купую паперових видань, бо вони незручніі більшість контенту, який є в них, мені не цікава. Винятком є красиві тематичні журнали, наприклад, про риболовлю. Їх можна купити, поставити в шафу, а за рік чи два відкрити й почитати під настрій. Газета – це вже анахронізм, хоча якийсь час вони ще будуть існувати, звісно.

- Зазнавали переслідувань через свою роботу? Якщо так, то розкажіть як це відбувалося?

- Через журналістську роботу – ні. Я майже не працював у полі, завжди був редактором. За часів, коли працював у виданні, що належало до комерційного холдингу, мав пару неприємних розмов з інвестором. Але завжди вдавалося відстояти свою позицію. Зараз, слава Богу, ніякі переслідування мені не загрожують, бо я працюю викладачем.

 

Розмовляла Олеся Мельничок

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment