Майбутнє українсько-польських стосунків на фоні історичних протиріч минулого

In Архів

Зазнавши торік несподіваної військової агресії з боку Росії, Україна, будучи не готовою протистояти потужнішому ворогові самостійно, була змушена шукати надійних союзників, здатних простягнути руку допомоги і підтримати прагнення українського народу стати частиною європейського простору. І ми знайшли такого союзника в особі нашого західного сусіда – Республіки Польщі. Офіційна Варшава висловлювала свою солідарність з антиурядовими демонстраціями під час Майдану, рішуче засудила анексію Криму і послідовно підтримувала Київ у подальшому конфлікті на Сході. Польща непохитно відстоювала тверду антикремлівську позицію на міжнародному рівні, чим заслужила звання українського адвоката в Європі. А після приходу до влади президента Анджея Дуди, котрий до того взагалі висловлювався про надання Україні летального озброєння, офіційні українсько-польські стосунки стали по-справжньому дружніми. Проте така приязна солідаризація сьогодні в основному спостерігається лише на офіційному рівні. Натомість досі не вирішені розбіжності історичного характеру між Україною і Польщею не дають можливості нашим народам перенести дружбу на доброзичливу суспільну площину.

Українсько-польський конфлікт часів Другої світової війни, а особливо трагічні події на Волині 1943 року після тривалого затишшя сьогодні знову стали об’єктом гострих дискусій в медійному просторі. За часів правління Віктора Януковича, коли тема визвольної боротьби ОУН-УПА на офіційному рівні майже не обговорювалася, а навпаки поступово велася антинаціоналістична пропаганда, українсько-польське протистояння було предметом закритих дебатів лише між фаховими істориками і дослідниками з обох сторін. Однак у 2014-му після приходу до влади ліберальних опозиційних сил, котрі здобули перемогу над режимом Януковича пліч-о-пліч з ультраправими націоналістами, частину суспільства наших західних сусідів сколихнув серйозний острах перед їхніми “історичними ворогами”. Справа в тому, що неприховане вороже ставлення до діяльності ОУН-УПА завжди об’єднувало цілковиту більшість польської громадськості. Ще зі шкільних парт полякам дають однозначну оцінку польсько-українського протистояння: в усьому винні українські націоналісти. І ніяких компромісних теорій. В Україні ж все аналогічно навпаки: вину за етнічну різанину слід покладити лише на поляків. В цьому і полягає головна перешкода на шляху до взаємного порозуміння між обидвома народами. Парадоксально, але масла до вогню підливає сьогоднішній бурхливий сплеск патріотичного піднесення в Україні і Польщі. В Україні він розпочався ще у 2013-му під час революції Гідності. А от поляків сьогодні неабияк згуртувала одностайна незгода з політикою Євросоюзу щодо біженців зі Сирії. Німеччина, як неофіційний лідер єврозони, сподівалася, що не тільки вона зустріне вимушених переселенців з розпростертими обіймами і  готовими робочими місцями. Проте традиційно католицька  Польща  відмовилася приймати будь-яких біженців, аргументуючи це прагненням  зберегти національну і релігійну ідентичність, а також цілком виправданим (як  покаже згодом теракт у Парижі) побоюванням перед прихильниками ІДІЛу,  котрі могли непомітно проникнути у Європу серед сотень тисяч переселенців.  У зв’язку з цим поляки цієї осені провели кілька масштабних маніфестацій, де одноголосно заявили про свою незгоду з вимогами ЄС, а особливо Німеччини, котра була головним лобістом надання притулку сирійським біженцям. Останній навіть згадали про її вікопомне злодіяння минулого століття, котре розпочалося з нападу саме на Польщу. Саме тому, мовляв вже точно не німцям вказувати польському народові, як потрібно жити. Про тверду налаштованість протестувальників проти яких-небудь вказівок зверху також яскраво свідчили антиєвропейські гасла і прапори на мітингах.

12494349_1724038757833316_439215480_o

Проте не лише ЄС отримав тривожні сигнали з народних виступів у Польщі. Несподівано радикальні лозунги на мітингах з уст протестувальників стосувалися також і України. На варшавському марші кілька разів звучали нецензурні гасла про УПА і Бандеру. Крім того, в руках найбільш радикально налаштованих можна було помітити відверто антиукраїнську символіку.

12510189_1724038764499982_1925426154_o

Українець мені не брат (закреслений герб України, емблема полку Азов і обличчя Степана Бандери). 

Мітингувальники, котрі розповсюджували цю символіку, аргументували її присутність на марші своєю незгодою зі сьогоднішнім процесом масштабної героїзації ОУН-УПА в Україні. Мовляв, вони не можуть вважати своїми братами людей, котрі віддають шану “катам польського народу”. Також їх хвилювала участь у війні на Сході українського батальйону “Азов”, котрий, на думку протестувальників, поголовно складається з неонацистів. Судячи з відсутності будь-яких суперечок на марші щодо доцільності використання такого роду символіки, більшість мітингувальників цілком підтримувала цю позицію.

Досі не вирішена проблема українсько-польського конфлікту загрозливою хмарою нависла над майбутнім стосунків між обидвома державами. І хоч на офіційному рівні все виглядає показово приязно, на ниві суспільній поки немає особливих зрушень на шляху до порозуміння. Найбільша проблема полягає в тому, що сьогодні, з обопільним патріотичним піднесенням в сусідніх країнах, в Україні з кожним днем ОУН-УПА все більше ідеалізують, а у Польщі, навпаки – демонізують. Причому в обох випадках часто це робиться із  явним перебільшенням. То як бути далі? Що потрібно зробити, аби дійти  довгоочікуваної згоди? За часів правління Віктора Ющенка велися активні  намагання досягнути компромісу з поляками за формулою “Вибачаємо і просимо вибачення”. Грубо кажучи – забути всі образи і жити далі. Як бачимо сьогодні, такий метод виявився недієвим. По-перше, пам’ять тих трагічних подій ще надто свіжа у головах їх свідків і безпосередніх учасників для того, щоб просто так відкинути ті спогади, ніби нічого подібного між нашими народами і не траплялося. По-друге, ніхто по-справжньому так і не перепросив одне в одного. І досі тривають обопільні звинувачення у розв’язанні цього конфлікту. З українського боку лунають несусвітні заяви про причетність до Волинської трагедії кого завгодно – німців, енкаведистів, навіть самих поляків – тільки лиш не бійців УПА. А якщо націоналісти і вчиняли певний терор проти польського населення, тоді, мовляв, це були лише відплатні акції за попередньо здійснені злочини проти українських селян бійцями Армії Крайової (АК). В той же час поляки у своєму баченні тих подій так само не вирізняються конструктивною поступливістю: мовляв, українці в особі УПА і звичайних селян вчинили геноцид проти мирного польського населення. Водночас ніякої взаємної кривди їм завдано не було. Знову ж таки, якщо таке і траплялося, тоді це були відплатні акції благородних воїнів АК, від котрих страждали лише ті, хто своїми злодіяннями цього справді заслужив. Та й носили вони маргінальний характер: лише окремі осередки польських збройних формувань забруднили свої руки кров’ю невинних селян. Насправді ж, якщо прочитати історичні мемуари і звіти тих часів обох сторін конфлікту, можна легко заперечити дві вищезгадані контроверсійні та заангажовані версії. До прикладу можна навести записи провідника ОУН Костопільської округи від 22 червня 1943 року: “Поодинокі члени ОУН стали поганим прикладом для населення. Вони зі зброєю в руках ідуть і грабують чужонаціональні, ба навіть українські оселі. Це роблять без відома своїх зверхників, для власної наживи. По ліквідації польських колоній їдуть зі зброєю грабувати, розтягувати меблі, інвентар і т.д. Це все і т.п. робиться під маркою ОУН тоді, коли цього не сміє бути”. Це однозачно говорить про те, що в лавах українських націоналістів, окрім благородних бійців, були такі ж мародери і вбивці, як і в кожній армії світу – чи то німецькій, чи радянській, чи, зрештою, в польській. Ось ще один цінний спогад останнього керівника збройного підпілля В. Кука: “Після вигнання з польських сіл відділів польських і советських партизанів, українські селяни автоматично кинулися знищувати польські села… Селяни з лопатами, з вилами, з сокирами кинулися на тих поляків. І тоді вже тяжко було спинити…. Тобто невинну кров проливали не лише воїни УПА, а й звичайні українські селяни, котрі неправомірно обрали жертвами своєї помсти за соціальний гніт у Польській державі ні в чому не винних людей.

Так само легко можна нівелювати сьогоднішні старання польських зацікавлених кіл повністю перекласти усю вину за ті події лише на українців. В книзі-мемуарах колишнього бійця АК Стефана Дембскі “Екзекутор” є окремий розділ “Naukraińców”, де описано польсько-українське протистояння і безпосередня участь автора у ньому. Він починається з красномовних слів: Я не знаю, хто  кого ненавидів більше: українці поляків чи поляки українців. Далі Дембскі  також пише: “Наші операції у своїй якості були подібні до українських,  лише з тією різницею, що ми обирали села, де переважало польське населення, бо в цей спосіб нам було легше покінчити з українцями. У наших акціях не було жалю, ні милості”. Автор описує випадки жорстокої розправи над українськими сім’ями, зґвалтування молодих дівчат і зізнається, що сьогодні йому волосся дибки стає від тих моторошних спогадів.

Як бачимо, аналіз Волинської трагедії і загалом усього українсько-польського протистояння часів Другої світової війни потребує суттєвого допрацювання. Проте займатися цим повинні лише фахові дослідники – у жодному випадку допускати до цього процесу не можна необізнаних та заангажованих політиків з обох сторін, котрі лише нагнінатимуть ситуацію. Україна повинна розважливіше підходити до процесу героїзації ОУН-УПА, тому що далеко не кожен їх учасник заслуговує на однозначно позитивне визнання. Польщі ж, у свою чергу, слід припинити активну антибандерівську пропаганду, котра невиправдано вішає клеймо “убивця” на кожного члена українського визвольного руху, тим самим ображаючи почуття їхніх сучасних нащадків. Спільними зусиллями знайти причини, назвати головних винуватців та підбити об’єктивні підсумку трагічного конфлікту Україні і Польщі потрібно вже сьогодні, поки градус історичної незгоди між обидвома суспільствами не досягнув того фатального піку, котрий змусив їх колись взяти в руки зброю і піти на взаємне холоднокровне знищення одне одних.

 

 Віталій Савчук

фото: Томаш Мацейчук

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment