Selfieparty: апологети Голлівуду чи постмодерн?

In Архів

«Синдром пошуку глибинного змісту», складне у простому – це все характерні риси постмодерної культури України та інших держав.

         Молодь та її одвічна проблема – спроба поєднати непоєднуване, а саме – амбітне прагнення до здобуття вищої освіти та отримання підтвердження цьому у вигляді диплому та сильніше у стократ бажання розважатись. Інструментарій розваг у молоді є зараз дуже розширеним, порівняно з аналогічною сферою того ж минулого століття. Інтернет, легалізований для повнолітніх алкоголь, нові тренди, на які студенти витрачають 99% своєї стипендії та вічно «тягнуть» гроші зі своїх батьків – все це якщо не заважає становленню особистості та власне цінних кадрів (якими так хочуть стати охоплені юнацьким максималізмом старшокурсники) – то формує її з іншого боку. Звісно, новітні технології та мода-не-стоїть-на-місці – це добре, але лише з певного ракурсу. У фільмі, що стартує вже навесні, судячи з трейлеру, можна побачити порушення цієї проблематики. Коротко цю тезу можна сформулювати двома словами «Молодь і тренди».

zeNkgfoYdIg

Трендом можна назвати і власне селфі (хоч мода на них вже починає згасати, і сам факт «фотографій у дзеркалі» серед самої молоді вже став майже синонімічним «ця особа не має чим зайнятись, не є дуже розумною, і батьки чи друга половинка дали гроші на розпіарений айфон останньої моделі»). Трендом також є (і цей тренд є свого роду евергрін, тобто -  вічно актуальним) – прагнення студентів, які ще внаслідок юності не мають багато ВЛАСНИХ заощаджень, прагнення і бажання «пустити пил в очі», тобто – показати себе багатшими і успішнішими, ніж є насправді. Більшість контингенту тих самих клубів або мажорних хат, де відбуваються тусовки і навіть доморощені оргії з дорожезним алкоголем, наркотиками і «форевер янг- студентками третього курсу» – так ось, більшість контингенту – це бідні студенти і є. А також скромні офіс-менеджери та молоді стажери, які виживають на зарплату і ледве утримують орендовану квартиру: саме вони, а не справжні «мажори» витрачають на це все «безтурботне життя» любовно відкладені кровні (свої чи батьківські, чи стипендіальні).

Сюжетно трейлер вводить нас у курс справи одразу: вручення диплому і декілька людей є відстутніми. Саме ці особи і є головними героями, чи, швидше, жертвами цього іронічного (знову ж таки, за трейлером) кіно. Саме вказані вище причини примусили цих поки неназваних осіб «прогуляти» таку визначну дату для кожного студента дату. «Нарешті відмучились» не лише відсутні (яких, за кадрами трейлеру, затримали правоохоронні органи: адже будь-яка нічна «вєсєлуха» закінчується у 85% випадків доволі недобре), а і студенти зазвичай із різних куточків світу. Це є відомим фактом, що навіть у ЛНУ Франка чи в київських вишах навчається багато іноземців. Українська освіта, будучи платною для іноземних студентів, є все ж таки дешевшою, аніж у них вдома. Щоправда, однією з причин здобуття освіти саме тут є і її якість та певна академічність чи то традиційність (адже багато закордонних університетів, академій чи коледжів працюють в експериментальному форматі або лише з одною спеціалізацією та вибірковим розкладом занять – в Україні ж університетська освіта є більш стандартизованою та консервативнішою, ніж у «прогресивних держав першого світу»).
Отже, у трейлері бачимо вже певну проблематику, від шкідливого впливу «веселого життя» і прагнення слідкувати за трендами на фінансовий та психологічний стани людини, навіть – притягнення до кримінальної відповідальності за присутність «не у той час, не в тому місці» (йдеться про те, що випускники універу, які повинні були бути присутніми на вручення диплому напередодні цієї знакової події для себе самих… тусувались-бухали на хаті в когось із місцевої золотої молоді – і таким чином залишились єдиними свідками у справі зі смертю людини). Цей прецедент, однак, не став перешкодою для цілої серії сатирично-іронічних перипетій, які супроводжують цю дещо американізовану комедію.

Twf9GAiCqj0

Все-таки, фільм за жанром залишається молодіжною комедією а ля стандартний продукт мас-культури, але не є таким простим, як здається на перший погляд. Тематика того ж інтернету у тандемі з молоддю порушується (як видно з трейлеру) таким чином: уже у відділку правоохоронці мають проблеми з інтернетом, і тому затримані вчорашні студенти-без-диплому є ідеальними кандидатурами для того, щоб безкоштовно налаштувати «органам» модем. Режисер тут, як і далі, використовує прийом гри на стереотипах щодо нинішнього покоління – «якщо юна особа – то «прошарена» в нових технологіях і добре володіє не лише засобами масової комунікації а ля соцмережі і відеоігри та телефони,  а і такими складнішими штуками, як техобслуговування компа». Тобто, всі знають про те, як молодше покоління допомагає старшому умовно «навчитися писати смс-ки і взагалі, яку ото кнопку натискати, що мигає». Але тут ще й інший бік медалі: безоплатна праця. Навряд чи правоохоронці, зображені у фільмі, як і абсолютно всі персонажі, з саркастичної сторони, заплатили горе-випускникам за налаштування модему. Та тим гроші в той момент потрібні і не було – важливо було лише спекатися підозри у вбивстві.

Концептуальність та «синдром пошуку глибинного змісту», складне у простому (складний комплексний зміст, проста доступна форма) – це все характерні риси постмодерної культури України та інших держав. Чому власне України – бо згадаймо ще й нашу специфічну сучасну літературу, в якій зазвичай навіть широко використовується нецензурна лексика та відверті сцени, але все це обов’язково підлаштовано під якусь ефемерну концепцію, точну структуру та взагалі жанр якої знає лише автор (і той – нне завжди). Інколи постмодерністи використовують розповсюджений прийом, про який тут уже згадувалось: гру зі стереотипами, штампами та своєрідними літературними тропами. Штампи щодо того, що студенти є всі як на підбір «любителями прогуляти пари і замість того піти на пиво», штампи щодо того, що абсолютна більшість правоохоронних органів є необ’єктивними в оцінюванні підозрюваних (потенційних чи наявних, багато людей потрапляють до відділку як просто ті особи, які в даний момент чогось знаходились на місці злочину). Автор фільму не створює, швидш за все, артхаус чи просто незрозумілий мікс жанрів. Тут швидше сатиричне дійство, яке у простій формі (типу американська комедія, але замість цього епітету додається прикметник «українська»). Український сучасний кінематограф узагалі є доволі суперечливим явищем. З одного боку, велика кількість фільмів є або русифікованих, або комерціалізованих, або орієнтованих на західну культуру. Селфіпаті, як видається за трейлером і анонсами, є одним із тих зовнішньо запозичених за самою «картинкою» і за форматом розвитку подій.
Загалом, ще незрозуміло, чого цільовій аудиторії чекати від такого вже розкрученого, але настільки ж і втаємниченого проекту. Чи це буде «розчаруванням для українського кіно», чи «першим українським молодіжним фільмом», чи просто рядовим комерційним продуктом для великого екрану?

Ще не вийшовши, селфіпаті уже створив неабиякий ажіотаж і є доволі резонансною темою для обговорення тих самих студентів (чи «життєвим» буде фільм, чи це не просто копійована з американських штампованих тін-муві стрічка, чи здатний режисер фільму та його команда з гримучої суміші «селфі-паті-кримінал-стандартизований сюжет із потенційними елементами містики» зробити щось дійсно хоча б мінімально яскраве. Адже амбіційних проектів у нашому кінематографі було вже доволі багато, та начебто сподівань на «от, нарешті, наше кіно тепер кіно, а не театр на великому екрані з малим бюджетом і поганою грою заради грошей»  не було виправдано. Що буде цього разу – ніхто не може сказати. Бо постмодерні концептуальні фільми є дуже непередбачуваними.

 

Наталя Галецька

Фото: Інтернет

Loading Facebook Comments ...

1 Comment

  1. Я уже посмотрел этот фильм на нормальном сайте, просто супер, не зря его так долго ждал!
    Кто ещё не видел, смотрим здесь, ребята – HD17.RU

Submit a comment