Morning Glorу”: бестіарій ньюзруму та його яскраві представники

In Архів

Хто хоч раз бував у ньюзрумі – той розуміє, що цікавих і веселих у поганому сенсі цих слів кадрів можна зустріти як на регіоналці, так і на нікому не потрібному шоу, “яке дивляться люди, що загубили пульт від телевізора” (цитата Майка Помероя).
Цей фільм позиціонується як звичайна комедія жанру повсякденність (слайс оф лайф), що розповідає про будні телевізійників і телестудії як такої. Головні герої, а надто персонажі Рейчел МакАдамс, Даян Кітон і Харрісона Форда є яскравими представниками, дещо гіперболізованого висвітлення (як то завжди у голлівудських фільмах буває) різних каст на телебаченні. Якщо Майк Померой є типовим матьорим журналістом, який працює лише з серйозними телесюжетами і ні в якому разі не опускає своє непомірне его до містечкових та простеньких матеріальчиків про пироги та про нетрадиційні практики журналістських інструментів для висвітлення життя таким, яким воно є або виглядає у світлі телепрожекторів. Тоді його антитезою є молода телепродюсерка Беккі Фулер (Рейчел МакАдамс), котра є хрестоматійним прикладом юної трудоголічки-кар’єристки, у котрої робота є сенсом життя. «Я приходжу найраніше і йду найпізніше», за цитатою самого персонажа.

HZykeCPnmfA

Але при всій цій стовідсотковій  і навіть страшнішій віддачі сил і потенціалу, ця особа виявляється звільненою з того гадючника, а саме простого регіонального телеканалу і його ранкових локальних новин-яких-ніхто-не-дивиться. Хоч персонаж (і це дуже життєво) часто за дякую робила за інших їхню роботу, її звільняють за скороченням лише через те, що через знайомство (а шлях на будь-який телеканал чи в інтернет-видання лежить лише через рекомендації і куплене портфоліо, або через мінімум 350% віддачі сил і отримання заледве одного відсотка оплати праці) потрапив кращий кандидат з більшим досвідом роботи і з кращими дипломами та штампованими характеристиками від світил науки й телебачення. Таким чином (а усі знають, що саме персонал керівної верхівки регіональних каналів є найбільш пафосним і перевершує за почуттям власної важливості й незамінності будь-який національний чи навіть світовий канал та його дирекцію), отже, таким чином, наша трудоголічка опиняється «на вулиці». Будучи безробітною 28-річною дівчиною із дурною мрією про мані павер глорі та без жодної компенсації за звільнення, вона обдзвонює абсолютно всі телеканали і розсилає резюме навіть туди, де ніколи в житті не працювала би за кращих часів. І вуаля: настає зоряний час, адже нашій протагоністці телефонують з самого національного каналу Ай Бі Ес. І це ранкове ж шоу морнінг глорі, де працюють кумири Беккі – персонажі вже згаданого Харрісона Форда і Дайян Кітон (остання виступає у ролі абсолютно ексцентричної та екс-прекрасної міс штат Алабама стервозної ведучої теленовин). Ранкове шоу, хоч його і показують на національному телеканалі, звільняє уже величезну армію телепродюсерів, і на місце останнього безпосередній потенційний шеф-редактор збирається обрати саме героїню Рейчел МакАдамс. І тепер у порівнянні з доволі лайтовим гадючником регіонального каналу Беккі-трудоголік потрапляє на повне пекло: різношерстний як за сюжетами, так і за особовим складом філіал ай бі ес і підвальний офіс вже згадуваного ранкового шоу, чия назва дала найменування фільмові. Ведучі новин постійно конфліктують як зі співробітниками, так і між собою. Деякі кореспонденти невідомо (точніше, прекрасно відомо) що забули на телеканалі, будучи аморфними лінивими особами жіночої статі.

Хто хоч раз бував у ньюзрумі (кімната, де весь бестіарій каналу робить новини, дико нервуючись і нервуючи одне одного і заплутуючи все до неможливості) – той розуміє, що цікавих і веселих у поганому сенсі цих слів кадрів можна зустріти як на регіоналці, так і на нікому не потрібному шоу, яке дивляться люди, «що загубили пульт від телевізора» (цитата одного з персонажів, славнозвісного і надто пафосного Майка Помероя). Шоу загниває успішніше, ніж нормальні передачі піднімають свої рейтинги. Опускаючись сходинкою за сходинку на дно, колись відомий канал вже потребує хоч якоїсь та сильної і альтруїстичної руки для того, щоби приставити аморфних та загублених у безодні новин журналістів і їх колег до РОБОТИ. Беккі, будучи молодою звільненою продюсер кою не має ЖОДНИХ альтернатив для того, щоб  не приступити до власне підняття рейтингів будь-якою ціною, тому що їй потрібні гроші (і таки робота, яку вона сприймає абсолютно як єдиний вихід для реалізації своєї напівдитячої мрії – а мрія таки стосується національних каналів і цінних контактів). Не маючи альтернатив, навіть найбільш лінивий і творчо орієнтований працівник працює, викладаючись на повну. Беккі, будучи ж якраз отою ідеальною у плані «я все зроблю і навіть більше», не зразу вписується у колектив. Це і так зрозуміло: адже з незрозумілої причини ніхто не цінує зусиль, що не підкріплені інвестиціями чи хоча б видимими результатами.

HkN-Wvk01Gw

І підняти рейтинги доводиться лише двома способами: або повністю змінюючи редакційну політику телеканалу, на що немає часу, адже консервативність персоналу зашкалює (вони звикли майже нічого не робити, сваритись на весь ньюзрум, і отримувати більше, ніж їхнє начальство ще й за якісь продажно-журналістські замовлення) – або… Або просто запросити ведучого з іменем і розкрутити новини на абсолютно абсурдних, щоправда динамічних сюжетах (а піпл схаває, головне – щоб воно було нестандартним). І у справу йде весь інструментарій а ля юридичні консультації для того, щоб притиснути до стінки велику зірку – Помероя. Самого Помероя, чий портрет 99% висить у рамочці над письмовим столом нашої телепродюсерки ще з раннього дитинства. «Я проглянула Ваш контракт. З юристами. І так, ви отримуєте від телеканалу ай бі ес свої гонорари лише за умови, що будете зявлятися в ефірі телеканалу не рідше як раз на півроку. Пропоную Вам роботу ведучого ранкових новин» – це неточна цитата з того, що стало останньою краплею у переконанні Майка Помероя, ветерана журналістики і лауреата численних премій (Пулітцерівська + набагато більше інших). Але, звісно, велика зірка хоч і сідає за стіл ведучого, але фантастично примудряється показувати всю можливу некомпетентність і небажання працювати у повністю «домогосподарських» простеньких сюжетів про те, як відбувся фестиваль капусти чи про те, як Мері зі штату Айова розводить поросят.

Майк, пропрацювавши все життя в гарячих точках, маючи блискучу кар’єру на пенсії саме отримує той контрольний удар по своїй гордості і вважає, що його репутація навіки заплямована. Алкоголь перед випуском, відсутність підготовки до начитування підведень до сюжетів, постійні конфлікти у прямому ефірі зі спів ведучою, яку Майк постійно не може не обстібати на предмет її колишньої кар’єри зірки модельного бізнесу на пенсії. Остання також не залишається в дурнях і тому в режимі нон-стоп між ведучими відбуваються вже напіветичні перепалки і словесні поєдинки.

Як не дивно, саме це спочатку шокує і дивує, а потім приваблює широку аудиторію: шоу починає ставати цікавим на кшталт того, «що зараз витворять ведучі і що за божевільний сюжет з кореспондентом-екстремалом зараз вийде». Рейтинги стрімко зростають, журналісти ненавидять свою роботу за ці жахливі умови і водночас починають її любити знову за те, що нарешті починається хоч якась віддача від уже згаданої цільової аудиторії. І таким чином, так звана антиреклама за стандартною схемою переростає у набагато дієвішу рекламу. Шоу переходить на новий, абсолютно абсурдний формат. Рейтинги ростуть, але всі знають, що це не є вічним.

r4Pco4rBA2o
Конфлікти між ведучими стають так званою «фішкою» шоу. Персонал, навіть аморфних лінивих красунь, продюсерка (як справжній король-без-королівства) приставляє до повного екшену. І тут багато можна написати про те, як у фільмі доволі гіперболізовано, але десь і у зверненні до літоти, показано телебачення як девяте коло пекла і його весь згаданий бестіарій як цілий альбом яскравих і цинічненьких образів. Кожен персонаж є динамічним і незмінним. Невиразна лавсторі подається лише для освітлення ще одної сторони нашої протагоністки Беккі: вона, все ж таки, теж людина і навіть молода жінка, яка просто ставить у пріоритет роботу, а не ванільні амури. Таким чином, лавсторі основному сюжету не заважає, а лише додає традиціоналістсько-голлівудського забарвлення на кшталт «Який ромком без закоханості». Щоправда, це фільм – не про становлення Беккі як особистості та щасливої жінки, адже у різних жінок щастя полягає в іншому, а власне про повний комплект телевізійних гадюк і вужів, що чомусь називають себе журналістами й техніками. Єдині, кому майже не дісталось жорсткуватого стьобу – це тихі оператори, камерамени з гарною студійною технікою, які тихо знімають увесь цей лютий незрозумілий кавардак.

Таким чином, хоч про телебачення та про будні новинарів відзнято уже величезну кількість фільмів різних років, ця тема є доволі популярною. Але з такого боку, як «ми підняли рейтинг незрозуміло як», хоч цей сюжет доволі заштампований, телевізійників ще не показували у так званих ромкомах. Невідомо, яку ціль насправді ставив перед собою автор: але маємо швидше трішки чорнувату в деяких аспектах комедію про власне роботу і відносини між колективом трудового спрямування, і лавсторі тут є тільки для галочки. Якби не було лавсторі, не було би декількох смішних моментів, але фільм багато би не втратив: будучи повним і веселих, і нуднуватих моментів, цей представник слайд-оф-лайфу (повсякденності) є доволі динамічним і непоганим фільмом для того, щоб багато хто (і навіть не-журналіст) подивився на те, як воно все виглядає зсередини. Щоправда, як і будь-який голлівудський проект, Морнінг Глорі є настільки ж пригламуреним і художньо перебільшеним, наскільки це взагалі можливо для продукту масової культури. І хто сказав, що в такому прояві мас-культура є поганою? Навпаки. Бестіарій телебачення повинен бути показаний у всій своїй красі – а цю ідею-фікс фільм передає на відмінно.

 

 

Наталя Галецька

Фото : Інтернет.

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment