“Головна місія українців закордоном – розказувати якомога більше про Україну. Впершу чергу, що це не Росія!”, – Микита Сафроненко

In Інтерв'ю

Більше двох років тому в Україні почалась Революція Гідності. Згодом Росія анексувала Крим та почала відверте вторгнення на нашу територію. З того часу питання нашої держави обговорюється на різних міжнародних з’їздах, про нас пишуть найвидатніші світові ЗМІ, нами цікавляться та захоплюються, Україну почули і українське стало популярним. Зрозуміло, що в цьому є й заслуга нашої діаспори за кордоном, в тому числі США. Різноманітні акції протесту, пікети, зустрічі та гуманітарна допомога – те, чим займаються українці в Америці. Одним із громадських активістів Каліфорнії є Микита Сафроненко. PostMaidan.info поцікавився як живе, гуртується та чим ще займається українська діаспора в сонячному штаті Америки.

13879460_1831624487065644_1476134934705934284_n

- Микито, як довго ти проживаєш в США?

 

- Вперше в США я приїхав у 2009 році, я був студентом за обміном. Це було в передмісті Чикаго, де я навчався у школі та проживав у прийомній родині. Програма тривала пів року, після чого я повернувся в Україну, де на той момент навчався в 11 класі. Мені вдалось закінчити школу екстерном і поступити в Могилянку (Києво-Могилянська Академія, – ред). Я дуже хотів навчатись саме у цьому навчальному закладі, через те що він напевно найближчий до західних стандартів разом з УКУ та Острозькою Академією.
В Могилянці я провчився рік і вже наступного року поступив у коледж та знову знову поїхав у Чикаго. Там я вже знав українську діаспору ще зі школи, тому, коли в серпні 2011 я повернувся, то вже знав куди йти та з ким співпрацювати.

- Коли і як ти вирішив переїхати до Сан-Франциско?

-  Два роки я провчився в Чикаго та згодом переїхав. Я обирав між декількома містами, але зупинився на Каліфорнії. Спочатку Сан-Франциско мені не дуже подобалось, через те що тут холодно, але згодом за пару місяців я звик і зрозумів, що це краще, аніж якесь спекотне містечко. За два роки проведених в Сан-Франциско я закінчив університет і ось вже 5 місяців живу в Сакраменто.

- В чому полягала твоя діяльність українсько-американського громадського активіста?

- Ще в Чикаго влітку 2013 року українька громада Чикаго почала робити акції “Україно, вставай!”. Тоді я і долучився до УККА (Український Конгресовий Комітет Америки, – ред. ). Мені на той момент було 19 років, а наймолодшому члену УККА-Чикаго десь 30 років.  Тому вони були дуже раді, що молодь є і вона долучається.

Коли я переїхав до Сан-Франциско, то намагався шукати і придумувати якусь діяльність з американцями в університеті. Є така організація СУСТА (Союз Українських Студентських Товариств Америки, – ред). Ще в Чикаго ми вийшли одне на одного, почали розбудовувати організацію та навіть зробили конференцію у Нью-Йорку. Ми вирішили реанімувати український студентський рух в США.
Проте, я переїхав у Сан-Франциско, а СУСТА продовжувала своє існування у Чикаго, Нью-Йорку та Філадельфії. Я ж намагався розвивати СУСТА на Західному узбережжі, але діаспора тут, на жаль, дуже розпорошена. Проблема Каліфорнії в тому, що люди тут є,  і це трєтя за кількістю діаспора в США (близько 90 тис. українців), проте всі вони живуть дуже далеко одне від одного. Добре, що в нас є Фейсбук.

- Твоя позиція українського патріота проявилась вже тут чи ще в Україні?

- Я провчився в Могилянці рік, був старостою групи. На першому ж курсі навчання ми виграли вибори до Студентської Колегії і так як на той час Міністром Освіти був Табачник, то ми влаштовували різноманітні акції протесту. Ми виходили під Верховну Раду, під Комітети Верховної Ради проти Закону про вищу освіту редакції Партії Регіонів та особисто Табачника. Це був перший рік навчання у Могилянці, який напевно і заклав певний фундамент в мені.

Така історія – в Чикаго є Пласт, коли я вперше прийшов туди, то для мене це все було дуже нове. Так як народився я у Дніпропетровську…Народився я у Дніпрі! (сміється) А ще краще казати у Січеславі. В 15 років переїхав до Києва і був дуже далекий від цього всього. Лише в університеті почалася така патріотична активність. Так ось, прийшовши до маленького офісу чи то приймальні Пласту я присів на стілець і поруч сиділи бабусі. Питають: “А то той хлопець звідки то є такий?”, – я кажу: “Та з України, то пані, приїхав”. А вони: “ То ми по твоєму акценту чуємо, що то є певно зі Львова хлопець?”, – я посміявся і кажу: “То є так, пані, майже так”. Саме з тих пір я почав більше цікавитись діаспорою України в США і долучатись до певних громадських об’єднань.

13686736_1831624540398972_7286047505759926390_n

- Ти розповідав, що тут навчався у школі, коледжі та університеті. Які відмінності між системою освіти в Україні і США?

В нас все навчання йшло за радянською системою або з відголоском совєтів. Так було принаймі. Я не знаю, зараз моя сестра навчається в школі, то я сподіваюсь, що вона вчить щось інше. Ну я вірю, що поки Сергій Квіт був Міністром Освіти, то щось таки змінилось, бо коли я навчався, то по книжках можна було відчути, що це писали люди, котрі жили в Радянському Союзі.

Тут же все по-іншому. До прикладу, в Україні нас навчали вирішувати ті ж самі рівняння типу: “Чому ми йдем від цього до цього” і розкладали все по поличках. У США людям просто дають калькулятор і кажуть: “Ми один раз вам показали, як це робиться, а далі за вас все буде вирішувати він”. Якщо ви підете вчитись вже кудись суто на математичну спеціальність, то вам будуть більше роз’яснювати як вирішується це рівняння, а якщо ні, то ось вам калькулятор і радійте життю.
Ще мені дуже сподобалось, що в моїй школі щодня була фізкультура. Я впринципі не фанат фізкультури, але тут було так, що я міг обирати кожну секцію, що в цьому семестрі я хочу робити. Хочеш грати бейсбол  – будь ласка, хочеш футбол – прошу, хочеш їздити на гольф – все, школа возить тебе на гольфове поле і це чи взагалі нічого не коштувало, чи вартувало копійки. А взимку ми їздили грати у боулінг. Так, і це була фізкультура.
Щодо нормативів по тій таки ж фізкультурі. Наприклад, потрібно стрибнути до певної висоти і якщо я не можу виконати цей норматив, то мені не ставлять “двійку”, мені ставлять “четвірку” чи “п’ятірку” з мінусом за старання. Проте я маю тренуватись і показувати, що я таки хочу добитись хорошого результату. В нас же ж нормативи формувались не то в Міністерстві Освіти не то Олімпійськими чемпіонами.
Загалом я вважаю, що Міністрерство повинне працювати над тим, аби відправляти наших вчителів в США чи скажімо Норвегію, Канаду, Швецію на стажування. Так, такі новації можливо важко буде сприйняти “постсовєцкім” громадянам, але якщо ми хочемо йти вперед і хочемо, аби наші діти були конкуренто спроможні з іншими людьми в світі, то ідеї такої системи освіти повинні втілюватись вже сьогодні.

- Перейдемо до політичної ситуації в Україні. Як ти вважаєш, чи виправдали себе чиновники, яким народ після Майдану доручив правити країною?

- На мою думку, Народні Депутати та й будь-які інші обрані чиновники в першу чергу мають працювати на своїх округах. Це мають бути такі люди, котрі, приймаючи рішення, мають 10 разів подумати та 5 разів запитати на громадських слуханнях, як їм голосувати.

Це має бути молодь, люди до 40-45 років, котрі воюють зараз на війні, які пройшли Майдан. І чим швидше б їх після Майдану поставили до районних, обласних рад та закріпили там, тим швидше можна було б йти далі. А так, на жаль, більшість з дійсно вартих людей пішли на війну та загинули.

- Чи вдасться завершити війну Мінськими угодами?

-  Я взагалі не знаю, що таке Мінські домовленості. Ну як, це ж домовленості між ніким і ніким. Є Кучма, який не зрозуміло звідки взявся, Медвечук – нонсенс, кум Путіна та лідери терористичних організацій ДНР/ЛНР -  домовляються не про свою землю, не свою хату, не свою територію.

Загалом, “Росія закінчується там, де закінчується російська мова”, – це напевно єдині пропутінська фраза з якою я чілком згідний. Нам потрібно кидати всі свої сили на українізацію. Але вона має бути ненасильницькою. Вона має бути лагідною. Як це робить Орест Лютий. Він ввірвався в цей тренд і сформував цілий клас людей, котрі виступають за лагідну українцізацію. До прикладу, деякі люди ніколи не розмовляли українською, проте взяли і заставили в першу чергу себе перейти на державну мову, зі мною це сталось, коли я пішов у Могилянку.
13681052_1831624850398941_6066495008001981348_n

- Хто для тебе є політичним лідером в Україні?

- Ну зі всіх політиків, мені імпонує Олександр Мирний. Я з ним працював і я знаю, що це людина, котра не любить піаритись. Він був би добрим лідером. Проте з іншого боку, я розумію, що це старша людина, а нам потрібна молодь. Я впевнений, що десь на війні на Донбасі сидить хлопець чи дівчина, котрі могли б стати найкращими Президентом України. Мені здається, що наш народ хоче сильного лідера, котрий розставить всі крапки, завершить війну та переломить хребет олігархічної системи.

- Якою була участь діаспори в Сан-Франциско під час революційних подій?

- Майдан в Сан-Франциско почався 24 листопада. Десь 20-30 людей вийшли під Українське Консульство. Ми співали пісні, гімн України, мали жовто-блакитні кульки та плакати, що ми проти Януковича, за Євроінтеграцію та все таке. Ми записали відео з людьми, запитували їх чому вони сюди прийшли, що має статись та який вихід із ситуації. А вже через тиждень після нічного розгону студентів в Києві, ми створили на сторінку “МайданСФ” на Фейсбуці. Сконтактувались з українцями і вже на наступну акцію прийшло більше 450 людей. Як виявилось згодом там були і росіяни й інші народи, котрі відчували, що майдан в Україні необхідний.

Найбільший захід був під Німецьким Консульством десь близько 800 людей, там були всі місцеві священики, тому ми робили спільну молитву за мир в Україні.
А найцікавішим моментом був перехід через GoldenGateBridge, тоді було десь 500-600 людей.
Ми першими почали робити стріми з Україною. Завдяки допомозі свободівців нас показали на Майдані на великому екрані. За українським часом це була десь 10 година вечора, але люди нас вітали, ми їх вітали. І це було неймовірно, коли  ми кричали: “Слава Україні”, а вони нам відповідали: “Героям Слава!” Це просто були мурахи по шкірі.
Була проблема в тому, що діаспора, котра приходила сюди на Майдан і зараз більш-менш ідентифікувалась, то тоді це були зовсім інші люди. І коли  я перший раз кричав: “Слава Україні”, – то відсотків 20 може відповідал: “Героям Слава!”, – інші думали, як би їм закричати фашист. В основному це були російськомовні українці з Харкова, Одеси, Києва. Так, вони підтримували євроінтеграцію, але національно-патріотична революція їм була не цікава.

13886866_1831624833732276_1668515651907269762_n

- Коли ти долучився до такої організації, як Ukrainian American Coordinating Council?

- МайданСФ проіснував до кінця «Революції Гідності» і ще може пів року, допоки не розійшлись наші погляди, погляди організаторів. Одні вважали, що потрібно всю допомогу відправляти біженцям, я ж казав, що всі сили потрібно кидати на армію, на добровольчі батальйони. Я сам особисто купував всі ці речі, пакував, відправляв з людьми в Україну.За пів року думаю ми відправили 50 посилок: кровозупинні засоби, нічне бачення, тепловізори, однострої, взуття і все необхідне.

Згодом я пішов до старшої діаспори, до старої генерації, почав з ними об’єднувати людей навколо традицій, культури, мови і допомоги армії. Наше завдання, завдання діаспори та UACC, об’єднати громаду, в не залежності від того хто ці люди та звідки вони приїхали. Якщо у вас така ж ідеологія як і у нас, ви студент чи політик, будь ласка, приїжджайте до нас, ми хочемо з вами мати справу, ми хочемо говорити, ми хочемо допомагати вам. Головне, щоб ви говорили чи хотіли говорити українською мовою, готові були брати активну участь в різних заходах та допомагали будувати громаду.

- Як довго існує UACC?

- Цій організації більше 50 років. Її керівники люди старшого віку, котрі все життя і душу вклали в побудому діаспори, а тепер їм дуже важко віддавати своє дитя в руки молоді. Напевне тому, що немає вже тієї сітки ОУНівців, адже всі вони саме звідти. І коли нові люди приходять до них і кажуть ми патріоти і хочемо продовжувати вашу справу, керувати, то вони дуже обережно ставляться до таких людей. Так ці патріоти можуть просто переодягнутись у вишиванку, як НКВС переодягалось в УПА, дуже гарно знати українську мову, але потім це все окупувати і все, діяльність заморожується або йде в якомусь іншому напрямку. Тому керівникам подібних структур легше віддати організаціє своїм дітям, онукам або людям з діаспори, проте це теж не завжди ефективно. Адже люди американізуються і, іноді, їх діти вже навіть не розмовляються україською мовою.
Щодо більш політичних справ Української Громади Північної Каліфорнії, то вже десь в середині серпня Конгресом Каліфорнії буде проведено голосування про визнання Голодомору в Україні геноцидом. Це дуже важливо, адже чим більше штатів в США визнає Голодомор геноцидом, тим швидше це питання можна виносити у Вашингтон. А вже після офіційного визнання США, визнають й інші країни світу.

- Як часто до вас звертаються про допомогу волонтери чи військові?

- Зараз вже менше, раніше більше. UACC старається допомагати перевіреним організаціям з якими ми працювали ще після Майдану і ми цим людям віримо і вони відправляють нам певне звітування. Для мене головне питання – аби я побачив, що ці речі віддані людям, щоб все було сфотографовано, а ще краще відзнято на відео. Після чого ми зможемо відзвітувати перед громадою куди пішли назбирані гроші та речі. Це моє кредо, мій життєвий принцип.

13879465_1831625163732243_7960319277911947184_n

- Чи співпрацюєте ви з українськими політиками?

- Ні. Десь 15-20 років тому, коли Незалежна Україна тільки почала свої існування і хтось із  політиків сюди приїжджав, то потрібно було показати йому громаду, провести зустрічі, не залежно від його партії чи політичних поглядів. Ну, але якщо зараз приїде хтось з кола Януковича, там Шуфрич, до прикладу, то чому ми повинні їм тут щось влаштовувати? Це не ті люди, з якими ми б хотіли зусрічатись. Ми з великою обережністю ставимося до політиків, бо ніколи не знаєш, що вони скажуть завтра.

- Я знаю, що ви влаштовували концерти в США різних українських співаків. Це і Скрябін, і ТІК, і Дорн. Якою є реакція наших музикантів на запрошення в ту ж таки Каліфорнію та кого плануєте запросити найближчим часом?

-   Коли хтось з українських музикантів приїжджає в США, ми самі не робимо тур, його організовують люди з Чикаго чи Нью-Йорку, котрі дзвонять до нас і запитують: “До нас їде такий виконавець, ви хочете його у себе? Це буде вам коштувати стільки-то.” Тоді ми погоджуємось або ні. Адже UACC не отримує нічого з цих концертів, ще й часом виходимо в мінус.

Ну я б дуже хотів, аби сюди приїхав Орест Лютий. Я вже починаю опитувати людей, чи пішли б вони на нього чи зацікавить це їх. Адже на початку, коли ми лише починали організовувати ці концерти, тут в Каліфорнії, всі були у захваті, типу нарешту до нас почали їздити українські виконавці. Але тепер це не так. Допустимо приїжджав ТІК, котрий в Україні збирає  “Палац Спорту”, велику аудиторію, то тут прийшло лише десь 80-100 людей. Ну це ж для громади робиться, для її об’єднання…
Але люди сприймають це вже не як щось нове, а як даність. От вони приїхали, не підемо зараз, то підемо потім. Така ж ситуація була в мене зі Скрябіним. Ми організували йому концерт, я половину концерту просидів в гримерці і вирішував справи Майдану, вийшов лише на три пісні і подумав: “Та він ще приїде, він кожного року буде приїжджати…”Ну ось, більше не приїхав…

Ну а найближчим часом, то це в жовтні приїде Brutto. І я хочу, аби вони більше пісень співали білоруською мовою, адже всі українці чудово розуміють цю чудову мову.

13886426_1831625133732246_8908862224437242564_n

- Існують звинувачення певних людей, що тут, в США, любити Україну легше, аніж на Батьківщині. Що ти можеш відповісти на це?

- Згадаємо тему ОУН(б) і ОУН(м): мельниківці були в діаспорі,  бандерівці були крайовими. Напевно, ще з тих часів такі “закиди” й пішли, що здалеку Україну любити легше.

Але тільки тоді,  коли людина в діаспорі вона більше розуміє наскільки вона любить Україну. Там, вдома, щодня те саме, ви бачите ці прапори, людей у вишиванках. Тут якщо ти побачиш когось у вишиванці, які вже до речі почали продаватися в американських магазинах, то у тебе проявляється почуття гордості. Ось, тепер не лише в Україні ходять в цьому! І це дуже надихає. Ти починаєш вболівати за свою мову, традиції і хочеться вже більше і більше розповсюджувати по світу саме свою культуру. Головна місія українців закордоном розказувати якомога більше про Україну. Впершу чергу, що це не Росія!…

Україну можна любити де завгодно, але це буде різна любов. В Україні можна робити щось більше виходячи на вулиці, виносити депутатів з Верховної Ради, можна робити якісь акції протесту.
Тут же, більшість українців, котрі втікали з країни, так як їм було важко там вижити, хотіли забути це все. Проте після Майдану вони знову почали себе ідентифікувати і намагаються допомогти, якщо не присутністю, то фінансами, створюють спільний бізнес з Україною. І таким чином вони люблять свою країну. А люди, котрі сидять в Україні і кажуть: “Ось ми тут сидимо і треба, аби всі тут сиділи і працювали”. Так, Україна не дає таких можливостей, як інші країни, аби побудувати бізнес чи поширювати національні ідеї і культуру по світу. І згадайте хто найбільші інвестори в економіку України – заробітчани та емігранти!
Головне не забувати своє коріння, а як ти будеш любити словами чи діями, це вже кожен вирішує сам для себе.

13886434_1831625180398908_6221227012252685737_n

- Чи є якісь речі, котрих повинен навчитися українець в американця і навпаки пересічний американець в українця?

- З одного боку Америка – країна всіх націй і кожна з них має щось своє. Тому американська культура змішала у собі все, в тому числі Китай, Італію і все на світі. Але немає Америки. Де ж та американська нація? Їм потрібно мати свою ідентичність. Якщо ти називаєшся американцем, то буть американцем, люби музику кантрі, люби бренд США.  Наприклад, для мене Вишиванка – святе.

А чому повчитись українцю в американців? Не знаю… Виїхавши з України як націоналіст та проживши тут 5 років, я став набагато ліберальнішим. Я вважаю, що нам треба бути толерантнішим до інших культур. Потрібно допомагати їм інтегруватися в українське суспільство та вчити їх любити Україну.
Можливо ці проблеми лише дуже роздуваються чи робляться новиною, наприклад, націоналісти побили геїв в Києві чи там Львові. З цього роблять велику кульку і все, здється Україна – це сексисти, расисти і так далі. Але ж більшості населення в Україні насправді всерівно чи є там геї чи нема.
Тому якщо ми хочемо йти в Європу і йти далі від Росії, то ось вам напрямок Європи. Проте основна маса населння десь 80% вони не знають куди вони хочуть. Їм сказали Європа, вони пішли в Європу. Їм 20 років казали, що Росія найкращий друг, то всі кричали: “НАТО нам не потрібне”.
Проте, якщо ми вирішимо таки будувати свою Україну між Росією і Європою, то тоді ми маємо показати приклад.  Ми маємо стати кращими, аніж сусіди.

- Наближається 25-та річниця Незалежності України. Які плани UACC щодо святкування?

- З нагоди відновлення української незалежності ми будемо робити пікнік. З кожним роком приходить все більше і більше людей. Це заслуга Фейсбука.

7 серпня ми організовуємо захід, пікнік від Української Правславної церкви.
20 серпня в Сакраменто відбудеться UkrainianFair: “TogetherforFreedom”. Це буде напевно найбільший за всю історію Каліфорнії український фестиваль, планується зібрати 10 000 українців.  В Сакраменто гостями цього фестивалю будуть Саакашвіллі, Савченко, Чалий, конгресмени, сенатори та заспіває Тоня Матвієнко
Мета заходу – об’єднати діаспору, аби люди знали, що вона існує, залучати людей до різних заходів, як уроки танцю, уроки бандури, збирати допомогу. Остання збирається постійно, люди приносять різні медикаменти, речі і це все відправляється в Україну через іншу українську організацію Ukraine Relief.
28 серпнябудемовідмічатиДеньНезалежностіу Golden Gate Park у Сан-Франциско. Вже близько 40 років в центральному парку Сан-Франциско UACC під керівництвом Марії Черепенко організовує святкування Дня Незалежності України, там планується зібрати десь 1,5-2 тисячі людей.

 

Ілона Сухар

 Фото:   з особистого архіву Микити Сафроненка

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment