Житття після війни. Слов’янськ

In Архів

Вся країна спостерігала за ходом бойових дій на сході. Вони, тим часом, навчилися розрізняти види залпів гармат. Вивчили всі місця, де можна набрати чистої води з джерел. Та ще довго лякатимуться різких звуків, опісля яких підсвідомо шукатимуть безпечне місце для укриття. Вони, такі ж українці, як і всі. Проте, на їх долю випали не легкі випробування. Хтось проявив себе з кращої сторони, комусь не пощастило, дехто просто загинув.Мирні жителі Слов’янська, які не покинули місто і залшалися в ньому до кінця, в незалежності від своїх політичних позиції, останній місяць одноголосно, бажали лише тиші над містом, відновлення енергопостачання та можливості придбати товари першої необхідності.

“Мій чоловік каже, якщо в нас не буде житла, його розбомблять, тоді й поїдемо. Я чула про мародерства, у нас не було залізних дверей, але ми придумали, що робити – палками закривали одні й інші двері” – розповідає бабуся, яка пережила місяць в Слов’янську.

“Якби в нас були гроші, може, ми б поїхали з міста. Хоча нам нема куди. Біженцем? Люди приїжджають і кажуть, що дають житло без вікон і дверей. Не знаю, чи справді так було, але люди говорили. Десь, може й усе добре, але ж кому як пощастить”, – каже Іван.

Справжнім героєм себе проявив місцевий пастор Петро Дудник, який вивіз разом з іншими волонтерами близько трьох тисяч біженців.

“По цій дорозі через поле ми теж вивозили людей зі Слов’янська. З обох сторін стояли снайпери. Ополченці віджали в нас три машини, але хоч волонтери, Слава Богу, живі”

Таксисти розповідають, що найбезпечніший час із  8-10 ранку – ополченці сплять, можна вивезти або завезти в місто людей

Харчувалися, хто чим запасся, коли ще працювали магазини. В основному крупи та картопля. Без світла зберігати продукти було вкрай важко. Бойовики видавали продовольчі пайки, якщо їх можна було так назвати. В основному це був мізер, буханка хліба чи протермінована тушонка. Як зазначають жителі, на складах ополченців було багато гуманітарної допомоги від росіян, яка призначалася мирному населенню. Але до них так нічого і не дійшло.

“Ковбаси, які видавали, навіть собаки не їли. А сосиски були такі смердючі!” – кривиться молодик. “Харчувались переважно крупами, дітям залишали ковбасу й щось трохи краще”

“Одна місцева жіночка, навіть в такий складний час, змогла прокрутити бізнес, разом з дочкою виготовляючи на дому хліб. Продаючи буханку за 12 гривень, кожного ранку о 10 годині на одній із зупинок. Увесь хліб розбирали за лічені хвилини”

Перебуваючи, також, в інформаційній блокаді, люди керувалися лише плітками та пропагандою, яку поширювали теророисти.

“Пока було світло – була  інформація. Зараз інформаційний голод. Періодично рятує мобільний інтернет, але теж не дуже, адже  потрібно їхати в інший район, аби зарядити телефон.Так і живемо”

“Тільки-но сюди ввійшла Нацгвардія, хтось розказував, що на площі шибениці стоять – для тих, хто співпрацював з ополченцями. Зрозумійте, нам казали, що під містом стоїть гола й боса армія, яка лише чекає, аби тут усіх розтерзати”, – розказує жителька Марина “Це з інтернету пішло, коли ще він у нас був. А далі люди вже самі один одному передавали новини. Ми були дуже налякані, коли заходили військові, я сховалась й дивилась в щілину, як їхала колона машин”.

Вже кілька днів, як найбільш постраждале місто Донбасу звикає до миру. Околиці міста розміновують.  Від усіль прибуває гуманітарна допомога. Ось-ось має відновитися подача світла і води. А далі вже все залежить від самих жителів. Наскільки активно вони сприятимуть відновленню свого міста, заручившися підтрімкою єдиної країни. А небайдужі люди радить почати з пам’ятника Леніну, який ще стоїть в центрі міста. Адже по всій країні, де б не скидували вождя, символічно наставав мир та добробут.

Юрій Ромась
На основі матеріалів “Української правди”
Фото Галина Титиш

10 13 14 15 16 17 18 19

Loading Facebook Comments ...

Submit a comment